Коли Роман приїхав до будинку, на нього там вже чекали. Тремтячими руками він взяв 10 гривень, і пообіцяв з’явитися через три дні. Це були найдовші дні в його житті.

Романа я знала з самого дитинства, ми навчалися в одному класі, але стосунки в нас були лише дружні. Коли він навчався в старших класах, його батьки поїхали працювати закордон, а він жив з бабусею. В школі Роман навчався не дуже, потім пішов в армію, а після влаштувався водієм, розвозив продукти харчування по школах, дитячих садках, лікарнях, і в один дитячий будинок, який знаходився в сусідньому селищі.

Якось в черговий раз, коли він привіз продукти в той дитячий будинок, до нього підбіг маленький хлопчик восьми років. Він простягнув Роману десять гривень і жалібно попросив:

– Дядьку, купіть мені будь ласка за ці гроші в місті ляльку, вона мені дуже потрібна, бо через тиждень у моєї сестрички буде день народження і я хочу їй зробити подарунок.

Роман не знав як себе повести. Прохання хлопчика його дуже розчулило, він хотів сказати, що не треба ніяких грошей, я й так куплю найкращу ляльку. Але Роман подумав, що так він занизить самооцінку хлопчика, який вважає себе старшим братом і має турбуватись про свою сестричку.

– Як тебе звати? – Запитав Роман у хлопчика.

– Денис. – Впевнено сказав малий.

– А сестричку твою як звати? – Знову запитав Роман.

– Наталя. – Відповів хлопчик.

Роман взяв десять гривень, які дав хлопчик і пообіцяв, що коли приїде наступного разу, то обов’язково привезе найкращу ляльку.

Всю дорогу, поки Роман їхав, цей хлопчик не виходив у нього з голови. Він такий маленький, а поводить себе як доросла людина, яка має певну відповідальність перед молодшою сестрою. Роман прямо гордився тим, що є такі турботливі діти.

Доїхавши до першого ж магазину іграшок, Роман купив найкращу ляльку яка була в магазині, зрозуміло, що не за десять гривень, а за півтори тисячі гривень.

Через три дні Роман знову поїхав на доставку продуктів. Коли він під’їхав до дитячого будинку, Денис уже чекав його.

– Привіт, Денисе, – привітався Роман.

– Доброго дня, а ляльку Ви купили? – Запитав хлопчик.

– Звісно, купив, тільки я ось думаю, день народження у Наталі через чотири дні, де ти будеш цю ляльку від неї ховати? – Запитав Роман.

– Поки що не знаю. – Хлопчик трохи замислився. Тоді Роман запропонував:

– Давай ми з тобою домовимося так, через чотири дні, з самого ранку, я приїду до тебе і привезу подарунок для сестрички.

Роман показав Денису ляльку яку купив і в хлопчика на очах з’явилися сльози радості, він посміхався і здавалося був самою щасливою дитиною в світі.

Як і домовились, через чотири дні Роман привіз подарунок, а на додачу купив великий торт, який з дозволу вихователів передав дітям.

Пройшов майже рік. З тих пір у Романа з Денисом зав’язалась справжня чоловіча дружба. Кожного разу, коли Роман привозив продукти, Денис зустрічав свого друга, і щоразу намагався пригостити його то яблуком, то цукеркою. Роман в свою чергу також приїжджав не з пустими руками.

Але якось, одного разу Дениса не було на місці. Виявилося, що хлопчика переводять в іншу школу, а сестра Наталя залишається тут. За цей час Роман дуже прив’язався до дітей і вирішив кардинально змінити долю свою і Дениса з Наталею.

Він, не довго думаючи, звернувся до керівництва дитячого будинку з проханням усиновити дітей. Ця процедура зайняла не мало часу. В Романа з матеріального боку було все дуже добре. Заробітна плата у нього була вище середньої, батьки давно жили за кордоном і допомагали фінансово, будинок теж у нього був власний і великий. Але була одна проблема, у Романа не було дружини. На той момент він навіть ні з ким не зустрічався. І тоді Роману прийшла в голову ідея, з якою він звернувся до мене.

Роман запросив мене на вечерю в кафе, де без зайвих слів запропонував вийти за нього заміж. Чесно кажучи, я була збентежена. Але коли він пояснив ситуацію в якій опинився і що це так би мовити тимчасово, я трохи подумала і погодилась. Вже через три місяці діти жили в будинку Романа. Вони всі троє, були найщасливішими в світі. Я часто приходила до них в гості, допомагала по господарству і сама не помітила як прив’язалася до них всією душею. Через тиждень я з речами стояла на порозі у Романа, він був не проти.

З тих пір минуло шість років. У нас чудова й дружна сім’я. А згодом у нашій сім’ї народився наш спільний з Романом син, йому щойно виповнився рік. Для Дениса й Наталі ми тато й мама, так вони почали нас називати як тільки я переїхала до них. А та лялька, й досі в нас у будинку на самому почесному місці.