Марійка повернула ключ. На порозі – Петро. Усміхнений, збентежений, струшував з себе краплі дощу. – А Сергія нема вдома, – сказала і відчула, як теж чомусь ніяковіє.

Уперше вона побачила Петра у чоловіка на роботі.

– Познайомся, це мій найкращий друг, – відрекомендував його Марійці Сергій.

– То запрошуй друга на каву, – посміхнулася вона. І за мить вже забула про Петра, поспішаючи у своїх справах. Та котрогось вечора чоловік нагадав про нього.

– Я сьогодні премію отримав. Може, запросимо Петра у гості? А ти когось із своїх коліжанок.

Марійка погодилась. Потім Петро став бувати у їхньому домі вже як справжній друг сім’ї. То на обід разом із Сергієм забіжить, то після рибалки у неділю зайде.

Якось чоловік поїхав до батьків в інше місто. Тихенько посапував у своєму ліжку дворічний Андрійко.

Вона ще дивилася пізній фільм, дослухалася до крапель дощу, що барабанив за вікном.

Дзвінок у двері різко вирвав Марійку з вечірньої ідилії. Хто у таку пізню пору? – тривожно майнула думка.

– Свої! – весело і безтурботно відповіли за дверима.

Марійка повернула ключ. На порозі – Петро. Усміхнений, збентежений, струшував з себе краплі дощу.

– А Сергія нема вдома, – сказала і відчула, як теж чомусь ніяковіє.

– Справді? – ніби здивувався Петро. – Здається, він мені казав, що поїде до мами, а я забув. А це вам, – простягував Марійці букет голубих незабудок. – Нарвав на озері, де ловив рибу.

– То заходьте, кави вип’єте… Він легенько торкнувся її руки.

– Марійко, надворі чудовий вечір.

Я запрошую вас погуляти.

– Під дощем?

– Під дощем. Під теплим літнім дощем…

Чому вона не заперечила Петрові? Поспішно виймала з шафи плащ, шукала парасольку. Погляд вихопив личко сина.

– Він не прокинеться, – подумала.

– Ми ж ненадовго.

Вони блукали нічним містом. Марійка ловила у долоні краплі дощу, сміялася весело і щасливо. Зауважила, що хоче сподобатися цьому чужому чоловікові. Згадала Сергія і вже сердилася на нього. Бо й, справді, хіба він ніколи не міг, отак, кинувши все, запросити її хоча б на прогулянку у вечір, у дощ, у нікуди. А то завжди одна відповідь: нема часу, я стомився…

І раптом застигла на пів слові: Андрійко. Вночі, сам, у порожній квартирі. Не бігла – мчала додому, не слухаючи, що їй казав Петро.

У квартирі було тихо, Андрійко спав.

Вранці приїхав Сергій.

– Що заходив Петро? – запитав насторожено.

Відірвалася від плити. На столі лежали розсипані незабудки. Марійка так і не поставила їх у воду.

На обід Сергій прийшов один, без друга. І завтра, і післязавтра теж.

Марійка ні про що не запитувала.

Щось незрозуміло тяжке навалилося на її душу, пекло всередині. Щось пробігло між нею і Сергієм, якась невловима стіна не дозволяла їй приголубитися до чоловіка.

У той день Марійці було погано ще зранку.

– Що з тобою, хвора? – занепокоївся Сергій. – А мене сьогодні ще й у відрядження посилають.

«Швидка» забрала її у лікарню прямо з роботи.

– Ти не хвилюйся, зараз чоловік приїде, ми уже зателефонували йому, – повідомила Марійці колега.

Вона не встигла відповісти, що Сергія немає на роботі. Звук сирени розітнув вулицю. Єдине, що пам’ятає: біла палата, білі стіни і серед них таке ж біле чоловіче обличчя. Приходила до тями і відчувала, як її холодні пальці зігріваються у чиїйсь теплій долоні.

Потягнулася до неї: така маленька, слабка…

– Марієчко…

– Ти?..

– Я. Я кохаю тебе, люблю. Ще відтоді, як вперше побачив.

Вона притискала до обличчя гарячі Петрові руки. А перед очима стояв Сергій. Думала про нього з ніжністю і болем. Як пояснити йому, що між нею і Петром було лише нічне місто, літній дощ і букет голубих незабудок?

А між ними – ціле життя…

Тая ЗАРНЮК.