– Мені було лише двадцять шість. Лiкaр попередив, що Дмитру не залишилося й року. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча.

Марина гарно малює. Чоловічий портрет став прелюдією до її неймовірної історії.

– Я назвала його «Людина зі сну». Нас познайомив мій колишній чоловік. Покійний. Спершу я нічого не розуміла і боялася…
Марина гарна, упевнена жінка. Не приховує, що щаслива. Але так було не завжди…

У двадцять один вийшла заміж за Дмитра. Молодята бути шалено щасливими. Вражала їхня неймовірна схожість. Знайомі жартували: наче рідня. Вродливі, до безтями закохані. Мали тисячі мрій і набудували планів на сотню літ.

Згодом народилася донечка. Донечка-сонечко, донечка-краплиночка… Так називав маленьке вередливе диво Дмитро. Їхнє сімейне тріо нагадувало райський острівець затишку і любові.

У тридцять чоловік занедужав.

– Це був не діaгнoз, а вирок. Стрaшний, невблаганний вирок для нашої родини, – повертається спогадами у минуле Марина. – Мені було лише двадцять шість. Лiкaр попередив, що Дмитру не залишилося й року. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча. У тій порожнечі я могла бути собою: сумувала, лаяла долю і плакала. Щоб ніхто не бачив.

Чоловік прожив вісім місяців. Після роботи Марина часто поспішала на клaдовище. Жінка гладила землю і розповідала Дмитрові про свої буденні справи. Невдовзі покiйний почав їй снитися. Здавалося, усе відбувається наяву. Дмитро сідав у снах у свій улюблений м’який стілець і давав Марині поради, попереджував про недуги донечки, про дрібні неприємності. Жінці ставало моторошно. Описані події зазвичай її не обминали. Покiйний наче складав графік для живих.

Жінка не звертала уваги на інших чоловіків. Була упевнена: таких, як Дмитро, більше у її долі не буде. А ще ті містичні сни… Вона почала звикати до Дмитрових порад і застережень. Звикла жити зі своїми таємницями. Нікому нічого не розповідала, бо подумали б, що з глузду з’їхала.

Марина збиралася до батьків. Дорога далекувата. Три години автобусом добиратися. Напередодні Дмитро у сні просив нікуди не їхати. А в жінки була нагальна справа. Він просив і плакав.

– Я торкнулася його очей і… прокинулася. Здалося, на моїй руці залишилися Дмитрові сльози.

Не може бути! Марина намагалася переконати себе, що це її вигадка. Але вирішила таки відкласти поїздку.

Невдовзі дізналася: цей автобус потрапив в aвaрію. Були жeртви, пoкaлічeні…

У приятелі Марині почав набиватися Вадим. Їй радили: не втрачай шансу. Аліментів нікому не платить, не п’є. Просто знахідка.

«Що мені робити?» – запитувала сама в себе жінка.

Дмитро прийшов у її сон на річницю весілля. Не сам. Поруч з ним був незнайомець. «Запам’ятай його», – сказав.

– Я відтворила образ зі сну, бо добре запам’ятала це обличчя. І зрозуміла, що повинна зустріти цю людину. Це смішно, але я шукала гостя, котрий потривожив мій сон і моє життя, повсюди. Скидалося на дивну гру. Інколи думала – це витвір уяви. Це туга за чоловіком творить зі мною щось незрозуміле.

До моральних стрaждaнь додалися й матеріальні. Траплялося, на роботу – пішки, з роботи – пішки. Аби зекономити. А малу дурила, що скоро будуть гроші і смачні страви.

«Ти будеш з ним щаслива. Я довго шукав…» – на половині фрази сон обірвався. Що за марево? Марина чула Дмитрів голос, а бачила чоловіка, портрет якого не давав спокою.

… У дні зарплати Марина влаштовувала для себе і донечки маленькі свята. Обов’язково зі смачними цукерками. Взяла одних сто грамів, інших… Трішки печива. Трішки ковбаси. Ще улюбленого йогурту для малої, ще… Коли складала своє смачне добро, торбинка розірвалася. Смакота розсипалася.

– Дозвольте вам допомогти, – почула спокійний чоловічий голос.

Усе, що встигла зібрати, знову полетіло з рук.

– Ви?..

Перед Мариною стояв її портрет. Світ на якусь мить зупинився.

Незнайомець збирав її нехитрі покупки. Розум Марини відмовлявся про щось думати.

– Це був Андрій, мій теперішній чоловік. Для малої він став гарним батьком, а для мене – добрим чоловіком. Портрет є нашим сімейним талісманом. Я не можу втратити цей малюнок.

А Дмитро? Після зустрічі з Андрієм він приснився Марині ще раз.

– Сказав, що не буде більше турбувати. Бо я повинна бути з живою людиною. Він усміхнувся і… розчинився у повітрі.

Кажуть, люди які нас люблять, навіть залишивши цей світ, намагаються допомогти. Бо почуття уміють долати невидимі межі і час. І коли на землі дорогі для них люди щасливі, душі на небесах усміхаються і відчувають спокій…

автор: Ольга Чорна

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!