Ми переїхали в цей будинок кілька місяців тому, а Марина зі своєю сім’єю живе давно. Постільна білизна, яку вона розвішує, сліпучо-біла, сині Маринині очі світяться до мене приязню, але спілкуватися з нею чомусь не хочеться. Зате Інчин Славко мені подобається

— Тьотю, тьотю, вам кота не треба?

Я озирнулась і просто перед собою побачила сумне головате кошеня в руках чимсь схожого на нього хлопчика.

— Це в нашої дворової Мурки народилися, а куди ж їх стільки…

Я не встигла відповісти, як пролунав голос сусідки Марини:

— Ану геть звідси, нічого всяку заразу розносити!

І вже до мене:

— Не зв’язуйтеся з ним, я вас прошу. Це Інчин Славко — його тут усі знають. Привела дитину, а не займається нею, от воно й никає…

Ми переїхали в цей будинок кілька місяців тому, а Марина зі своєю сім’єю живе давно. Постільна білизна, яку вона розвішує, сліпучо-біла, сині Маринині очі світяться до мене приязню, але спілкуватися з нею чомусь не хочеться. Зате Інчин Славко мені подобається.

З часом я до нього звикла — хлопчик як хлопчик, грається з місцевими дітлахами й нічим від них не відрізняється. Хіба тим, що майже весь час проводить у дворі перед нашим і його будинками. Він для нього — цілий світ.

Взимку Славко спускається з гірки в пальтечку без кількох ґудзиків. Але підіймати наших закутаних, схожих на космонавтів малюків, якщо ті не втримаються на слизькому, кидається найпершим, ще й сніг із них обтрушує буряковою долонькою.

Інка — зовсім молода, тілиста, з довжелезним волоссям, але якась млява й сонна. При зустрічі мені хочеться розбудити її й сказати, що хлопець у неї росте хороший.

Згодом Славко в нашому дворі з’являється рідко — його віддають до школи.

Зі школою не складається від початку: діти чомусь не приймають його до гурту. Та й навчання не зовсім дається.

Минає ще рік, і холодного осіннього дня я зустрічаю Славка на околиці містечка. Бреде собі з ранцем за плечима, в синій курточці й без шапки.

— Славику! — гукаю, подумки панікуючи від того, що очікує на дитину після колючого листопадового вітру.
А він усміхається і чимдуж біжить до мене:

— Добрий день!

У відповідь знімаю свій шарф і лаштую на хлоп’ячій голові такий собі тюрбан.

— Потеплішало? (Як добре, що він слухається, мій син-дитсадківець ніколи б не погодився носити «дівчаче»).

— Потеплішало! — вдячно шморгає червоним носиком.

Йти нам довго, і я встигаю дізнатися про всі Славкові новини. У другому класі мама перевела його з центральної школи в ту, що на околиці.

— Їй набридло слухати, як учителька на мене скаржиться.

— А в цій не скаржиться?

— Ні. Тільки на уроки часто запізнююся, бо йти дуже далеко…

Проте його життя не без радості.

— У мене вдома жучок живе у скляній коробочці. Я травою його годую, хлібними крихтами. Давно живе і такий розумний! Перезимує, а навесні я його в дворі випущу.

Пообіцявши мені («чесно-чесно!»), що більше не забуватиме вдягнути шапку, Славко зникає в своєму під’їзді. Поспішає до жучка.

А потім приїхав цирк…

Ми з подругою купили своїм дітям квитки завчасно й до кас у Будинку культури не товпилися. Коли барвисте дитяче море нарешті перетекло до зали, посеред просторого вестибюля, немов сірий камінчик, залишився один-єдиний хлопчик — Інчин Славко. Ми в цей час проходили повз нього.

— Тьотю, купіть мені квиток, будь ласка! Мамка вам гроші поверне, чесне слово!

— Аякже, Інка поверне! — пирхнула подруга й потягла мене за собою. — Ти що, хочеш на свої декретні всіх обігріти?

Я винувато озирнулася на Славка: вибач, мовляв, нічим тобі допомогти не зможу. Зрештою, моїх двох маленьких дітей треба прогодувати на мізерну допомогу на них і скромну чоловікову зарплату.

У залі наші малюки, щасливі, завмepли, їхні очі засяяли в передчутті дива. На сцену вийшли двоє клоунів, і всі з готовністю засміялися. Всі, крім мене, — я думала про хлопчика, залишеного в лункому вестибюлі. І, картаючи себе, що вчинила не так, як хотіла, тихенько пробралася до виходу.

Вестибюль був порожній. Я вибігла на вулицю, де осінь вигулювала свої хмари на срібних ланцюгах дощу. Але Славка ніде не було.

Тоді я перейшла дорогу по «зебрі», опинилася в нашому старому голому парку й побачила на центральній алеї хлоп’ячу постать. Маленьку й самотню, немов жучок у скляній коробочці…

Автор – Любов ГОЛУБЄВА.

За матеріалами – Українське Слово.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook