Мов у тумані, сідала Віра у машину, коли хату було продано. Заплющувала очі, щоб не бачити своєї вулиці, заквітчаної мальвами та чорнобривцями. Ферми, де все життя трудилася, розлогої верби над річкою, біля якої вони зустрічалися з Тарасом.

Один Господь знає, як важко було Вірі виховувати донечку Оленку. Коли дівчинці було п’ять років, стала Віра вдовою. Її чоловіка Тараса не стало в російських лісах, куди він подався на заробітки.

Застогнала пусткою хата, яку чоловік сам будував. Осиротіло подвір’я. Мов тінь снувала ним Віра, у кожному куточку бачила свого Тараса. Єдине, що тримало її на світі, це – Оленка. Окрім доньки, не було у Віри нікого. Батька свого вона не знала. Мати, яка рано пішла в засвіти, чомусь уникала розмов про нього. Віра заздрила тим, у кого була родина. Якби ж то у неї були сестра чи брат, пише газета “Наш день“.

Оленка виросла справжньою красунею. Закінчила інститут. Знайшла гарну роботу у Тернополі. Там зустріла свою долю і переїхала жити на квартиру чоловіка. Віра ніяк не могла з тим змиритися: чи ж не для неї, єдиної доньки, Тарас хату збудував? Ради Оленки поїхав на ті кляті заробітки. А ще гризли Віру сумніви: чи щаслива Оленка зі своїм чоловіком? Якийсь він аж надто похмурий і замкнутий. А, як відомо, у тихому болоті…

– Це вам так здається, мамо. Сергій дуже добрий, співчутливий. І мене  кохає, – переконувала матір Олена. – До речі, Сергій запропонував забрати вас із села. Сумно ж вам у чотирьох стінах одній, правда?

О, ні, свою хату Віра не залишить. Як їй жити без вишеньок, без старої яблуні, яку ще мати покійна садила? Без журавля на криниці, з яким не раз ділилася своїми жалями?

– То все пусте, мамо. У місті, у квартирі й вода, й усі зручності є. Досить вам відрами воду носити. Утім, я уже й оголошення подала на продаж хати, – щебетала Оленка і ніби не чула Віри.

Мов у тумані, сідала Віра у машину, коли хату було продано. Заплющувала очі, щоб не бачити своєї вулиці, заквітчаної мальвами та чорнобривцями. Ферми, де все життя трудилася, розлогої верби над річкою, біля якої вони зустрічалися з Тарасом.

Гроші за хату, звісно, забрала Оленка. Ні- чого, Вірі і пенсії вистачить. Донька облаштувала для Віри кімнату по-сучасному. Газети та журнали для неї всілякі купляла, фрукти заморські. Тільки чомусь сумно Вірі у місті. З усіма зручностями – все ж незручно. І ніякі фрукти не замінять смаку малинівок з її саду. «Це, мабуть, спочатку так, а потім звикнеться, – втішала себе Віра. – А коли Оленка внуків подарує, скучати – не доведеться».

Минали дні, місяці, налічуючи роки. Віра і справді призвичаювалася до нового життя. Прибирала у квартирі, висаджувала
квіти на балконі, вишивала яскраві серветки та доріжки. А ще таємно в’язала обновки для малечі. Та лелека чомусь обминав їх дім.

Якось Оленка із Сергієм сіли на кухні вечеряти, а Вірі донька їжу чомусь в кімнату занесла. Запекло Вірі біля серця, запульсували жилаві скроні. «Гидують мною, мабуть. Старію і зайвою стаю для дітей…» По обличчі Віри покотилися сльози. Вечеряти розхотілося. У грудях забракло повітря і вона тихенько вийшла на балкон. З кухні крізь відчинене вікно було чути розмову Сергія та Оленки.

– Я хочу уже дитини, Оленко. Час так швидко минає, – мовив зять.

– Ще зачекаємо, Сергійку. Моя мати теж пізно народжувала. І, взагалі, як ти уявляєш стару неохайну бабу і маля в одній квартирі? Може, й помилилися ми, що забрали матір до себе…

Віра заціпеніла. Невже це сказала її Оленка? Це вона, Віра, – неохайна? Тепер, коли і себе обходить, і їм в усьому допомагає? Ех, доню, доню, а якби, справді, не дай Боже, вона злягла?

Загуло, запекло Вірі у голові. Захитався балкон, злилися в очах кольори висаджених нею квітів. Важко дихаючи, зайшла до своєї
кімнати. Й Оленка заглянула.

– Чому це ви не вечеряли, мамо? – запитала турботливо.

Віра мовчала. Що вона могла відповісти на той вдавано теплий доньчин тон? Втупилася очима у куток і так просиділа, ридаючи, всю ніч.

Вранці нишком вийшла з квартири. Не пам’ятає, як опинилася біля озера. Вітер зривав хустку з її голови. Похмуре небо передрікало грозу, а вона усе йшла і йшла. Подалі від людей, аби чимшвидше скінчився її жаль та туга.

Десь у підсвідомості розуміла, що то страшний гріх.

– Ви що надумали? Схаменіться! – якась жінка схопила Віру за руку, стала випихати з води. – Вам треба повернутися додому, – наполягала.

– У мене немає дому, – заледве вимучила Віра.

– Тоді підете зі мною, заспокоїтеся, а там побачимо.

Марта, так звали незнайомку, розтирала

Вірі закоцюблі ноги, поїла трав’яним чаєм.

– Переночуєте у нас, а там щось вирішимо, – розраджувала Віру.

Проживала Марта разом із неповносправним сином. Два роки тому також не стало її чоловіка, тож не лише у Віри болить душа.

– Побачите, донька опам’ятається і розшукає вас, – запевняла Марта.

Минув тиждень. Від людського тепла і доброти, підбадьорливих слів Віра повеселіла. Та Марті чомусь боязко було її відпускати. Щось незрозуміло рідне відчувала вона у Вірі. Тій теж здавалося, ніби знає Марту все життя. Тож доки Марта зранечку прибирає в якомусь офісі, Віра сніданок зготує, поприбирає, попрасує. Удвох жінки до церкви ходять

– Ви така добра, життєрадісна, Мартусю, – якось сказала Віра.

– Дивуєтеся, чому я весела, якщо син – неповносправний? – в очах Марти виступили сльози. – Мене життя загартувало, Віро. Марта дістала альбом із фотографіями.

Ось її син виступає у садочку на новорічному святі, а тут – до першого причастя пішов. А на цьому він уже після нещаcного випадку, коли став неповносправним…

Віра розглядала світлини, як врапт, з-поміж сторінок альбому випало старе пожовкле фото. Застила: таке ж саме було у їхньому сімейному альбомі! Пригадувала, як на запитання – хто це? – матір скупо відповіла, що це її батько. Але, мовляв, його для них більше нема.

Ось і все, що почула від матері. Господи милостивий, виходить Марта – її сестра?

Було далеко за опівніч, а у вікнах Мартиної квартири світилося. Жінки і плакали, і сміялися від несподіваного щастя, що знайшли одна одну.

– Перед тим як пішла у засвіти мати мені зізналася, що наш батько мав гріх з якоюсь жінкою. Але мати йому простила. Мені так бракувало рідної людини, Вірцю. І ось як судилося нам зустрітися…

Спокійно Вірі у домі сестри. Відгонить з голови марудні думки, що колючими голками пронизують душу. Десь у глибині серця все ще жевріє надія, що Оленка, донька, розшукає її і більше ніколи не відпустить з дому…

Марія МАЛІЦЬКА.