На весілля моя найкраща подруга Марина все-таки прийшла … Правда, сумна. А в ресторані Марина почала плакати, перетягуючи всю увагу гостей на себе.

Моя мама завжди мені казала, що я занадто терпляча і поступлива. Не можна бути доброю до такої міри, щоб твою доброту почали використовувати проти тебе. Я з дитинства була такою і нічого з цим не поробиш – допомагаю всім, хто попросить про допомогу, навіть якщо це в ущерб мені.

Коли мені було років дванадцять, у мене з’явилася подруга – Марина. Спочатку ми просто гуляли разом і мали спільні інтереси, але потім наша дитяча дружба переросла у щось більше. Я вважала Марину сестрою, якої в мене ніколи не було. Разом ми долали усі  труднощі, завжди допомагали одна одній.

Так тривало до нашого повноліття, а потім Марина дуже змінилася, правда, я не відразу це помітила. Спочатку були невеликі зміни в її поведінці щодо мене, вона почала гірше до мене ставитися. В розмові могла мені нагрубити, запізнитися чи не прийти на зустріч. З кожним днем ставало все гірше.

Коли мені сподобався хлопець, Марина без вагань відбила його у мене. Вона сама почала з ним зустрічатися. Хоч мені і було боляче, я не образилася, визнала, що напевно Марина краща за мене, тому він і вибрав її.

Але після цього ми поговорили, я сказала їй про те, що мені не подобається, і вона ніби погодилася з цим і обіцяла змінитися. Та нічого кращого далі не було, швидше навпаки.

Ми закінчили університет, і влаштувалися на роботу. Марина робила вигляд, що дуже зайнята. Я ж завжди знаходила час, щоб заїхати до неї. А коли я їй була потрібна – мчала до неї на перше її прохання. Вважала, що саме так подруги і мають поводитися.

Та одного разу у мене зламався телефон. Я попросила Марину на кілька днів позичити мені її старий телефон. Це був перший випадок, коли я щось попросила у Марини. Але вона мене ошелешила, що може мені його продати. Я була шокована, хіба ж подруги так роблять? Але я стерпіла і тоді.

Потім ми спілкувалися все рідше, через те, що було мало часу.  Але все ж залишалися кращими подругами.

Через два роки я оголосила подрузі, що виходжу заміж. Покликала її бути свідком на моєму весіллі. Та ввечері перед самим весіллям подруга мені телефонує, і каже, що не стало її дідуся.

Я висловила свої співчуття, трохи підтримала її. Сказала, що якщо їй зовсім погано, то на весілля вона може не приходити – я все зрозумію і не ображуся. На весілля Марина все-таки прийшла …

Сумна, я все розумію. Але в ресторані Марина почала плакати за своїм дідусем, перетягуючи всю увагу гостей на себе. В підсумку, всі почали її жаліти, навіть моя мама. Виходить, подруга прийшла до мене на весілля, щоб поплакатися і зіпсувати мені свято…

Весілля було геть зіпсоване. Я дуже розчарована, не так я собі уявляла цей день. Дехто мені радить ще раз все повторити, але як вони собі це уявляють?

Дехто з родичів вважає мене злою людино, яка не підтримала подругу. А я всього лиш хотіла хорошого весілля, хіба я не мала права на незіпсоване ніким свято? Та й хто давав комусь право це весілля псувати. Дуже шкодую, що не перервала спілкування з Мариною раніше. Я нарешті побачила, що наша дружба була грою лише в одні ворота.