Ні розкішно прикрашеного авто з лялькою на капоті, ні гостей, ні золотих обручок – тільки самоцвіти такої ж юної, як і вони, зими. Олег з Улею

Якщо говорити по щирості, то справжній автор цієї історії – кохання. Воно зародилося в подільській глибинці між сільськими юнаком та дівчиною. Тоді, в шістдесятих роках, у сердечних стосунках понад усе цінувалися щирість, скромність, вірність, а ситцева сукня і довга дівоча коса настільки зворушували хлопців, що ті починали писати вірші.

Олег, курсант військового училища, гостюючи в свого брата, знайомиться зі старшокласницею Улею і впізнає в ній ту, про яку давно мріяв. Дівчина не просто вродлива — вона має чисту добру душу.

Перше побачення, перший поцілунок, листи, які летять через усю країну. Згодом Уля стає дружиною Олега, ділить з ним труднощі суворого офіцерського життя. З плином часу їхнє кохання дедалі більше розквітає, тому що воно — невигадане. Вигаданими є тільки імена героїв — Олег і Уля.

«… Було дванадцяте грудня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року. Улі вдома робочого дня, звичайно ж, не виявилося. Олег сам до себе всміхнувся й бадьоро покрокував до школи, де вона працювала піонервожатою. Коли дівчині сказали, що на неї чекає Олег, вона вибігла до нього, окрилена радістю.

— Уленько, пішли розпишемося, — якось буденно промовив хлопець.

Дівчина спершу здивовано подивилася на нього, а потім, немов пригадавши щось дуже важливе, теж спокійно промовила:

— Пішли, я тільки з роботи відпрошуся…

Зима вже вступила в свої права і владно потріскувала морозом. Небо було безхмарним, тонке проміння зимового сонця падало навкіс, спалахуючи міріадами сліпучих іскор на білому-білому снігу. Усміхнені Олег з Улею мружилися від того сяйва і йшли, аби законно поєднати свої долі. Ні розкішно прикрашеного авто з лялькою на капоті, ні гостей, ні золотих обручок – тільки самоцвіти такої ж юної, як і вони, зими.

У сільській раді їх, звісно, ніхто не чекав. Секретар – вродлива ставна жінка – здивовано подивилася на пару і сказала:

— Молоді люди, вам необхідно спочатку подати заяву, а потім, через місяць, якщо ви, звичайно, не зміните свого рішення, ми зареєструємо ваш шлюб…

Олег зрозумів, що потрапив у незручне становище не лише перед Улею, а й перед цією поважною жінкою, імені якої не знав. Але твердо вирішив довести справу до кінця.

— Розумієте, я військовий і через тиждень маю їхати на службу, — сказав він, — чекати немає коли, і ви маєте допомогти. Існує ж у вас якийсь виняток із правил… Ми з Улею вас дуже просимо!

Секретар уважно подивилася на молодят, мовби оцінюючи серйозність їхніх намірів, зітхнула й промовила:

— Гаразд, давайте ваші паспорти…

— У мене його немає при собі, — тихо сказала Уля.

— Тоді – свідоцтво про народження.

— І свідоцтва нема… — вкрай розгубилася дівчина, готова ось-ось заплакати.

— Ти ж мені не сказав, що треба було взяти, — прошепотіла вона Олегу, — звідкіля ж я знала, що ми сьогодні підемо реєструватися?

Олег відчув, що він вдруге потрапив у безвихідь, і кинувся до жінки-секретаря:

— А навіщо вам її паспорт? Ви ж і так прекрасно знаєте Улю! А мій паспорт – ось він, — і поклав на стіл посвідчення особи.

Секретар, ховаючи добру усмішку, виписала нарешті «Свідоцтво про шлюб» і поставила штамп в Олегів паспорт – про те, що відтепер у нього є дружина. А потім поздоровила новостворену сім’ю.

Їм ніхто не грав марш Мендельсона, тільки коли вони виходили з сільради, назустріч бігла Майя, Улина сестра. Вона теж працювала в школі, звідкись дізналася про цю подію й спішила їх привітати.

А потім у сусідній чайній ще довго дзвеніли склянки – кожен, хто туди заходив, виголошував тост за щастя молодят.

Наречений пригощав усіх».

Із щоденника Олега:

«Трохи смішно, навіть дивно, Уля — моя дружина. Моя!

Дружина – як незвично звучить це слово. Для мене воно — море ласки, ніжності й тепла. Здається, що в тій чи іншій ситуації вона вчинила б саме так, як хочеться моєму серцю. Адже вона – дружина…

Багато на світі дівчат, а дружина – одна, і якщо одна – значить, на все життя».

Уля — Олегу:

«Мій рідний, любимий Олеженьку, здрастуй!

Надворі мороз. Під ногами скрипить сніг, а в повітрі пролітають сніжинки, падають на мої пальто і хустку, на дерева і землю, вкриваючи все білими візерунками. Ти так далеко від мене, але в думках завжди поруч. Я так тебе люблю. Буду робити все, щоб ти був найщасливішим на всьому світі. Дуже хочу, щоб ти ніколи не міг навіть подумати, що помилився у своєму виборі. Я буду дуже-дуже старатися. Чуєш?..

Цілую, твоя Уля.

03. 02. 1969 р.»

Олег — Улі:

«…Ульченятко моє дороге, як мало ми все-таки буваємо разом. Які короткі наші зустрічі порівняно з цими довгими-довгими розлуками. Я не можу зараз споглядати твою красу, тримати твої рученятка в своїх долонях, дарувати тобі квіти, але все одно я завжди поруч — удома, на роботі, в дорозі – гукни мене – і я відразу ж прийду тобі на допомогу.

Страшенно люблю свою маленьку пташку.

Твій Олег.

21.02.1969 р.»

«… Знаєш, що? Давай напишемо книжку про наше кохання.

— А зуміємо?

— Чому б і ні? Адже у нас усе є – листи, щоденники. Просто треба дещо змінити, додати, оформити.

— Давай спробуємо. Я буду тобі допомагати. Тільки змінювати нічого не треба. Адже ми не можемо заново прожити своє життя. Те, що написано тоді, хай дещо наївно, було думками й почуттями молоденького курсанта, котрого я покохала раз і на все життя. Згодний зі мною?

— Ти в мене розумниця!»…

Підготувала Любов ГОЛУБЄВА

(За матеріалами книжки Івана та Неллі Годованюків «Випробування любов’ю, або На все життя»).

ПС. У реальному житті їх звати Неллі та Іван Годованюки. Неллі Василівна й Іван Дмитрович живуть на Вінниччині, в селі Знаменівка Мурованокуриловецького району. Зібравши докупи сімейні реліквії – листи, щоденникові записи, вони вдвох видали книжку «Випробування любов’ю, або На все життя». Один її примірник був подарований «Вербиченьці», завдяки чому і з’явилася ця публікація. Щиро сподіваємося, шановні читачі, що ви ще раз переконаєтеся: кохання було, є і завжди буде в людському житті. Хотілося б, аби так подумав навіть той, хто тимчасово перестав вірити в цю незаперечну істину.

За матеріалами – Українське слово,

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!