Оксана похапцем читала листа і з кожним наступним рядком білішим ставало її обличчя

Такого з Оксаною ще не було. Уже немало часу минуло, як вона зустріла цього незнайомого їй чоловіка, а думки про нього не покидають і досі.

Тоді вона гуляла парком зі своєю онукою Настунею. Дівчинка складала у кулачок дрібненькі маргаритки, а вона задивилася на спритних білочок, що перестрибували з гілки на гілку.

«Настуню, глянь, які милі звірята», – покликала онуку.

Якийсь чоловік, що проходив саме через парк, і собі зупинився біля них. Разом вони стали спостерігати за прудкими білками. Найперше, що запримітила Оксана – його сумні очі та густу сивину у волоссі, хоч на вигляд чоловікові було не більше сорока…

Це, коли тобі сімнадцять, подумала, сорокова життєва сходинка видається цілою вічністю. А тепер, коли і її літа добігають
четвертого десятка і у неї є двохрічна онука, усі дивуються: «Така молода – і вже бабуся!» Справді, літа спливли, як листя за водою. Бо як вона жила? Батьків Оксани не стало, коли вона була ще зовсім малою. Але як відомо біда не приходить одна і згодом у засвіти пішла і бабуся, і її віддали у дитячий будинок. Потім вступила в училище вчитися на швачку, де і подружилася з місцевою дівчиною Любою.

Олексій був товаришем Любиного брата. Високий, ставний, зі смаком одягнений… Про нього мріяла не одна дівчина. Й Оксана була сама не своя від щастя, що хлопець вибрав саме її, дитбудинівську вихованку, сироту.

«На твоєму місці, я б не дуже довіряла йому, Оксанко,» – якось зауважила Люба.

Оксана насторожилася: Люба завжди раділа за неї, була, наче сестра. Дехто навіть так і думав, бо скрізь дівчат бачили разом. Оксана часто гостювала у Любиному домі, де їй завжди були раді. «Не край моє серце, Любонько. Пізно мене застерігати. Я уже повірила Олексієві. Тільки як сказати йому, що при надії– не знаю», – довірилася подрузі. «Ти гадала, що я сліпа, що нічого не зрозуміла? Я сама сказала про це Олексієві. Чи ж не тому він тепер уникає тебе, Оксанко?»

Не могла отямитись від Любиних слів. А згодом – від розмови з матір’ю коханого, яка просила, ні, радше вимагала залишити її сина у спокої. Мовляв, він не має ніякого стосунку до її дитини і, взагалі, скоро їде вчитися до столиці.

Оксана не уявляє, що робила б вона тоді, якби не Люба. Прихистила їх з малою Даринкою у своєму домі. Оббивала пороги усіляких інстанцій і таки добилася, щоб Оксані дали сімейний гуртожиток.

Нелегко було їй з дитиною. Влаштувалася на роботу швачкою в ательє. Ще й удома підзаробляла. Люба в усьому допомагала їй з донькою. І в садок відведе, і погуляє з Даринкою. От лише особисте життя у подруги теж якось не складалося. Вже ніби і заміж
пора, а коханого не було.

А потім Люба виїхала з міста, якось несподівано, навіть не попрощавшись. Оксана досі не знає, від чого чи від кого втікала подружка. Десь через півроку надіслала Люба листа, в якому сповістила, що познайомилася з гарним хлопцем за газетним оголошенням, і тепер вони стали сім’єю. Живуть у селищі на Полтавщині.

Спочатку вони листувалися, та згодом, коли Оксана отримала нову квартиру – загубила Любину адресу. Чому саме нині Оксана згадала про Любу? Утім, хіба вона її забувала? Просто за життєвими клопотами усе «на потім» відкладала пошуки подруги. І ніби навмисне забула її нове прізвище. Врешті, шкребло на серці: а чому ж Люба її не шукала? Адже своє прізвище вона, на жаль, не змінила… Хоча гріх нарікати – траплялися їй у житті женихи. Але того, від дотику якого йшов би струмінь по тілу і крутилася від щастя голова – чомусь не зустріла.

Оксана прилягла на канапу. Із сусідньої кімнати чулося солодке посапування Настуні. Даринка з чоловіком поїхали у справах, той залишили на неї онуку. Оксана душі у ній не чує! Така цікава дитина. Ось який гарний букет склала з кленових листочків. «Це тобі, бабусю», – сказала.

Сон до Оксани не спішив. Кленові листочки у вазі мимоволі повертали її у той осінній день минулого року, коли, гуляючи парком з Настунею, вона зустріла незнайомця. Дивно, навіть імені його не знає, та досі не може забути. Майже дослівно пам’ятає їхню розмову. Красиво і просто чоловік говорив про те, як дивно створений світ, що у буденних справах чомусь не знаходить часу зустріти східця, милуватися райдугою крізь дощ, побродити по зеленій траві. А життя таке коротке. Ніби між іншим незнайомець сказав, що у їхньому місті він ненадовго, приїхав залагодити якісь справи і дуже вдячний їм за компанію.

А на ранок той чоловік Оксані приснився. Ніби стоять вони у пожовклому парку, неподалік шумить колія. Він простягає їй руку, а з долоні вилітає голуб.

Той сон не давав Оксані спокою. Поділилися ним на роботі з колегою.

«Поїзд – це гість, голуб – якась звістка, а пожовкле листя – смуток», – розтлумачила їй подруга. А наступного дня знайома листоноша вручила Оксані листа. Як з’ясувалося, прийшов він на її давню адресу. Красивий каліграфічний почерк Люби Оксана впізнала одразу. Ох, подружко, нарешті, згадала!

Оксана похапцем читала листа і з кожним наступним рядком білішим ставало її обличчя. Люба писала, що жити їй залишилося недовго – важка недуга щодня підточує сили. А в неї – ще зовсім малий син, адже народжувала пізно. І дуже добрий чоловік. «Ти була мені, як сестра, Оксано. Тож стань матір’ю моїй дитині і дружиною моєму Максимові. Прошу тебе… Листа отримаєш, коли мене уже не буде…»

В котрий раз Оксана перечитувала рядки і не могла повірити: як це – Люби немає? На серці було нестерпно тяжко, ніби лезом відкраяли його половинку. І знову ж таки: чому Люба не написала їй раніше?

Незадовго Оксана отримала телеграму від Максима. Просив зустріти їх з сином у Тернополі. Оксана ходила, як у тумані. Ну що
таке задумала Люба? Вона ж ніколи не бачила Максима, не спілкувалася з їх сином.

Зраненька поїхала до Тернополя. Гудок потяга луною відгукувався у голові. Ось тут, при вході на вокзал, вони мають зустрітися. Здається, Оксана уже бачить їх. Малий – викапана мама Люба. Такий же кучерявий, з чорними очима-вуглинками і симпатичними ямочками на щоках. Міцно тримає за руку сивочолого чоловіка.

Оксана не може повірити… Господи милостивий, Максим – це він, той симпатичний незнайомець, з яким вони випадково зустрілися у парку минулої осені. Той, про кого вона стільки думала! І мріяла… Хіба таке може бути? «А ми з вами уже бачилися, правда ж?» – обдає чоловік Оксану сумним поглядом, і вона більше не сумнівається, що правильно вчинила, приїхавши за ними.

Відтоді минуло майже десять років. Оксана щаслива з Максимом. Утім, це щастя їй подарувала подруга. Андрійко давно кличе Оксану мамою, бо одразу став рідним у їхній сім’ї. Оксана упевнена: десь там, на небесах, її тихе щастя благословляє Люба. І щиро радіє за них усіх.

Марія МАЛІЦЬКА