Оля не зовсім розуміла, що означає «мама на небі». Але бабусин авторитет пересилював дитячу цікавість. У неділю вони всією сім’єю відвідували церкву, й Оля, опустивши очі додолу та склавши рученята в молитві, тихенько запитувала Бога, чому Він забрав у неї маму

Олин Великдень

Скільки себе Оля пам’ятає, світ був обмежений тісною кімнаткою та віконною шибкою.

Іноді її підсаджували в інвалідний візок, зазвичай або брат, або ж дідусь, і вивозили надвір, у великий простір, де небо здавалося безмежним, а сонечко обціловувало, немов рідна мама.

За матеріалами – Наш День.

– Ох, бідна моя сиротинко, – не раз зітхала бабуся, витираючи мокрі від сліз очі. – І за що Бог так з тобою? Янголятко моє…

І лагідно обіймала онуку за худенькі плечі.

Коли ж Оля вередувала, то й соромила:

– Хіба ж так можна? Мама засмучена, дивиться на тебе з неба і плаче…

Оля не зовсім розуміла, що означає «мама на небі». Але бабусин авторитет пересилював дитячу цікавість.

У неділю вони всією сім’єю відвідували церкву, й Оля, опустивши очі додолу та склавши рученята в молитві, тихенько запитувала Бога, чому Він забрав у неї маму.

А уві сні до неї приходила вона. Мама.

Посміхалася. Голубила. Просила бути слухняною, і тоді вона, Оля, зможе ходити.

Оля не пам’ятала її справжнього обличчя, але мама для неї була завжди вродливою. Точнісінько, як на світлині, що стояла в акуратній рамці на Олиному столі.

Дівчинка нікому не розповідала про це. Оті сни були її таємницею. Як і малюнки, котрі вона ховала від усіх під ліжко. На них відображувалися усі її бажання.

Ось мама. За руку веде її квітучою галявиною. Ось Оля ганяє м’яча разом із сусідськими дітлахами.

Ось вона біжить берегом річки, а там, на пляжі, її чекає мама. А ось Різдво… Оля чимчикує від хати до хати із колядками.

У Вербну неділю сама «ловить» брата і легенько хлюстає гілочкою, промовляючи: «Не я б’ю, верба б’є, віднині за тиждень буде Великдень!»

Брат сміється, і вони біжать наввипередки …

А на Великдень сама із кошиком йде святити прикрашену солодкими марципанами паску. Й обов’язково самотужки розмальовує крашанки, хоч бабуся вважала, що для цієї роботи Оля ще замала.

… Одного дня до її кімнати завітала уся родина. Та ще якийсь дядько, якого бабуся називала лікарем. Він оглянув Олю. посміхнувся і сказав, що за теперішніх методик та сучасних технологій є хороші шанси на успіх.

Потім усі вийшли, і бабуся комусь гучно розповідала про те, чому Олиної мами не стало, а батько покинув сім’ю, бо не хотів виховувати дитину. Що Оля така не від народження, а просто не пощастило. Дитина раптово вибігла на дорогу. Водій просто не встиг відреагувати.

І ще мовила про те, що коли надія є, то вони готові віддати все, аби тільки Оля одужала.

… Через деякий час дівчинка вперше змогла ступити один крок. Був він для неї дуже важким. Але поруч були рідні – підтримували та підбадьорювали. Ще через трішки часу Олі більше не знадобилися милиці.

На Великдень вони усією сім’єю крокували до церкви. Оля гордо несла поперед себе прибраний мереживом кошик.

А із неба, здавалося їй, усміхається мама…

Автор – Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.