Оля прокинулася вдосвіта — думки роїлися, проганяли сон. Іще цілий тиждень до зарплати, а в гаманці вже порожньо. Тут ще й донька зі школи принесла записку: знову потрібні гроші на всілякі потреби. А ще ж треба «пережити» новорічний стіл

Сильна жiнка

Вона прокинулася вдосвіта — думки роїлися, проганяли сон. Іще цілий тиждень до зарплати, а в гаманці вже порожньо. Тут ще й донька зі школи принесла записку: знову потрібні гроші на всілякі потреби. А ще ж треба «пережити» новорічний стіл…

ЦІНИ ростуть, як гриби після дощу. Добре, хоч овочі-фрукти свої вродили. «Картопля є — голоду не буде», — кажуть у народі. Воно то так, але ж і одяг якось потрібно оновлювати, й інше. Зарплата стоїть на місці, зате кредитний борг зростає щодня. Щораз обіцяє собі не користуватися кредитною карткою, поки повністю не розрахується, але не виходить. Ось і зараз. Доведеться знову дістати кредитку, з’їздити у супермаркет, щоб закупити харчів на весь тиждень і на свята. Звісно, вийде дорожче, ніж на базарі, та там таких операцій іще не освоїли.

Розмірковуючи, поспішила на маршрутку. Навіть заспокоїлася — рішення ж бо прийняла. Як завжди, сама. Ніколи нікому не скаржилася, не просила допомоги. Оточення знало її як оптимістку — сильну, впевнену в собі. Вона цей імідж підтримувала. Їй навіть заздрили. Пліткували, мовляв, має покровителя. Вона тільки усміхалася, бо що мала казати? Виправдовуватися чи розповідати, як доводиться крутитися? Кому це цікаво? Та й люди навкруг різні. Може, дехто й хотів би, щоб плакала, жалілася… Та нехай собі.

Прогнавши ці думки, вийшла з маршрутки, купила у магазині канцтоварів, шкільне приладдя, що просила вчителька, і повернула до супермаркету. Біля його входу стояв самотній дідок-жебрак. Повз нього байдуже снували перехожі. Ось пробігла зграйка студентів, поважно пройшло подружжя, мама з дітьми. З магазину вийшли дівчата — на пеpекур… Дідок стояв із простягнутою рукою, опустивши голову. Видно, соромився чи було несила бачити осудливо-презирливі погляди. На пияка не схожий, колір обличчя не той. Та й одяг чистий. Хтозна, звідки і як привела його сюди доля. Як кажуть, бути в старцях не зарікайся…

«Купити вам поїсти?» — спитала вона. Старий кивнув. Підбадьорила: «Зачекайте трохи». Долетіли чиїсь слова: «Гроші їй нікуди дівати…». Поквапилася, швиденько скупилась, взяла діду булочок та ковбаси. Небагато, скільки змогла. Нервувала, стоячи в черзі до каси, боялася, що той не дочекається. Нарешті вийшла з магазину. Дід стояв на тому ж місці. Простягнула йому пакуночок: «Ось візьміть». Він підвів голову, дякував, бажав здоров’я й щастя не тільки їй, а й усій родині (якби ж вона її мала!). Вони стрілися поглядами. Його очі, колись, певно, синьо-волошкові, а тепер уже вилинялі, випромінювали не тільки вдячність, а ще й невимовний бiль. Погляд був такий щемно пронизливий, що їй аж повітря забракло. Та все ж усміхнулась підбадьорливо і пішла в задумі…

Той розпачливий погляд, повний вдячності, не могла забути цілий день. Власні проблеми, які обсіли зранку, відступили. Багатьом іще гірше. А вона сильна, тож здолає все. Мусить це зробити. Як завжди.

За матеріалами – Вербиченька. Автор – Міла РОДИЧ.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.