Помилки бути не може. Бондаренко Петро Михайлович, хлопець, у якого вона закохалася з першого погляду – її брат». Буквально декілька років тому у дитбудинку вона випадково натрапила на своє свідоцтво про народження, в якому навпроти графи – батько – було написано «Михайло Бондаренко

Життя не шкодувало її, піддаючи різним випробуванням. Але вони не зламували її, а навпаки – робили сильнішою. Це вони – мамині і татові донечки з синочками звикли мати усе готове, а їй самій завжди доводилось прокладати собі шлях, виборювати і відстоювати своє місце під сонцем.

До цього вона звикла ще чи не з пелюшок. Відтоді, коли її залишили у корзині біля дверей дитячого будинку. Декого з дітей горе-батьки хоч час від часу забирали додому на вихідні, а до неї так жодного разу ніхто і не прийшов. Коли Таня ще була меншою, вірила і сподівалась, що батьки неодмінно прийдуть по неї. Неодноразово свої слова і кулаками відстоювала, коли старші діти піддавали їх сумніву. Але згодом зрозуміла, що вони були праві і вона нікому в цьому світі не потрібна.

За матеріалами – “Наш день”.

З обережністю і надмірною прискіпливістю дівчина обирала собі друзів. Можливо, тому серед дитбудинківських дружила лише з Оксаною – надійною, «перевіреною» однокласницею. Коли їм виповнилось по вісімнадцять років, дівчата, закінчивши профтехучилище, разом вступили до інституту на економічне відділення.

Серед двадцяти студентів-одногрупників Тані одразу ж приглянувся високий кароокий Петро, а Оксані – трішки нижчий Іван. Симпатії ці були двосторонніми, бо і хлопцям одразу ж впали в очі не схожі на інших дівчата.

Але наступного ж навчального тижня Таню наче хтось підмінив. Якщо протягом минулого тижня вони з Петром проводили перерви за цікавими, не по віку серйозними філософськими розмовами, то сьогодні одразу ж після першої пари, вона замкнулася в собі, відмовляючись розмовляти навіть з найкращою подругою.

– Чому? Чому саме він серед тисячі, мільйонів… виявився моїм братом? – плутались у свідомості думки.

Щойно викладач економічної теорії зробив перекличку присутніх на парі студентів, вона зрозуміла: «Помилки бути не може. Бондаренко Петро Михайлович, хлопець, у якого вона закохалася з першого погляду – її брат». Буквально декілька років тому у дитбудинку вона випадково натрапила на своє свідоцтво про народження, в якому навпроти графи – батько – було написано «Михайло Бондаренко».

Чи не вперше у своєму, доволі молодому, але нелегкому житті, вона відчула себе щасливою і комусь потрібною. І тут, мов грім серед ясного неба: брат.

Подруга достеменно про все довідалась аж увечері.

– Між вами немає жодної краплі схожості, – розраджувала, як могла, Таню. – Це якась помилка.

Наступного дня Оксана повідомила приголомшливу звістку Іванові, й обоє твердо вирішили будь що з’ясувати правду.

Не гаючи часу, у найближчі вихідні вони, відшукавши ймовірну адресу Тетяниної мами, приїхали туди. Побачене засмутило їх – напіврозвалена хата, яка більше скидалася на сарай, а довкола неї непрохідні бур’яни.

– Кого ви тут шукаєте? – визирала з-за паркану допитлива сусідка.

– Пані Марію Бондаренко, – відповіла Оксана.

– Та ніколи вона не була Бондаренковою, та й заміжньою не була. Носила дитя від Максима і привела у цей світ донечку. Одразу ж після появи доці на світ Марії не стало, тільки встигла висловити своє останнє прохання – записати батьком донечки Михайла Бондаренка, у якого була без пам’яті закохана. А він про це і не знав, і не здогадувався. Та й досі не знає, – як на сповіді все одразу виказала сусідка.

Від неї молоді люди дізналися і про те, що дівчинку віддали до дитбудинку, бо рідних у Марії не було – хто відійшов за межу, хто виїхав за кордон.

Не їхали – мчали із села назад у місто. Попередньо зателефонувавши Тані та Петрові, домовились зустрітися у центрі міста.

Петро уже чекав, коли підійшли Іван з Оксаною. Таня затримувалася, тож «детективи» одразу ж розповіли Петрові про все, що їм вдалось дізнатися.

– Я теж щойно розмовляв з батьком і він запевнив, що крім мене і мого брата у нього дітей немає, – світився від щастя Петро.

… – Я не твій брат, – крикнув він, ще здалеку побачивши Таню.

А перехожі тільки здивовано позирали на них і знизували плечима. Вони не могли зрозуміти радості з того, що він – не її брат.

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!