Сергій виготовив закордонний паспорт, візу й гайнув на заробітки. А Марічка кілька років чекала. Коли він повернувся, купив їй найдорожчу сукню в місті. А потім було весілля – невеличке, але таке веселе, вишукане. Але щастя молодят тривало недовго

Життєві історії

Сергій виготовив закордонний паспорт, візу й гайнув на заробітки. А Марічка кілька років чекала. Коли він повернувся, купив їй найдорожчу сукню в місті. А потім було весілля – невеличке, але таке веселе, вишукане. Але щастя молодят тривало недовго

Омріяне щастя таки прийшло до Марічки з Сергієм, але ненадовго. Доля у них двох з самого початку була нелегкою. Марічка із Сергієм виросли в одному дитбудинку.

Переступивши його поріг, опинилися в бурхливому вирі чужої реальності. Треба було десь жити, за щось жити… Довгими зимовими вечорами вони каталися в напівпорожніх тролейбусах і мріяли, що колись сидітимуть удвох у затишному будинку біля каміна. А за дверима з кольоровими вітражами посапуватимуть їхні дітки. За матеріалами.

За допомогою добрих людей, котрі свого часу брали дітей з інтернату на різдвяні й великодні канікули, Сергій виготовив закордонний паспорт, візу й гайнув на заробітки. А Марічка жила в гуртожитку, працювала офіціанткою і чекала судженого. За кілька років він повернувся.

— Спершу — весілля, — наполіг. — Хочу, щоби з нами розділили радість наші друзі, вихователі. Хочу, аби ти була в найкрасивішій сукні. Вибирай!

І Марічка вибирала… Довго, ретельно. Ніяк не могла звикнути, що не треба економити, що Сергійко готовий купити їй найдорожчу сукню в місті. Нарешті вибрала. Лягла вона на тендітну дівочу фігуру, як вилита.

А потім було весілля. Невеличке, але таке веселе, вишукане. Старенька вихователька весь вечір плакала. Вона ще ніколи не була в такому дорогому ресторані. І ніколи не думала, що гулятиме на настільки розкішному весіллі свого вихованця. А щасливий наречений поцілував їй руку і попросив побути на цій забаві у ролі… хрещеної мами. І так заливисто вона співала «Під білий вельон, під вінець…», що музиканти аплодували!

…Згодом у Марічки із Сергійком рік за роком народилися двоє гарненьких діток — Соломійка і Остапчик. Молода дружина ростила їх сама, бо ж чоловік продовжував працювати за кордоном, аби заробити на дім.

Страшна звістка обірвала Марійчине щастя несподівано. Телефоном їй повідомили, що коханого більше немає. Усі заощадження жінка витратила на те, аби доправити чоловіка додому. Соломійці було три рочки, Остапчику — два…

А потім її життя просто скінчилося. Ходила, готувала їсти, гуляла з дітьми, як робот. Бо мусила. Коли в хаті закінчилися крупи, борошно, гроші, спробувала влаштуватися на роботу. Але ж дітки дрібні, хворіють… Один роботодавець її звільнив, другий…

Спершу продала шубу, яку їй привіз Сергій. Потім — сережки, подаровані ним же на день народження. Потім — ікону, що дісталася в спадок від бабусі й охороняла її сирітську долю. Відтак дійшла черга до обручки. Прийшла в ломбард і… не могла зняти її з набряклого пальчика. Здавалося, відірвала разом із обручкою частинку серця.

Одного вечора Марічка відчинила шафу й притулила до розпухлого від сліз обличчя свою весільну сукню. Вдихала запах тканини, гладила тремтливими руками грайливі блискітки. А вранці понесла свою сукню, як останній спомин про втрачене щастя, на ринок.

— Скільки? — спитала, гидливо надувши губи, якась старша жінка.

— Тисячу гривень, — тихенько відповіла Марічка, поправляючи настовбурчені шлярки.

— Тисячу? — здивувалася жіночка. — Та вона вже давно з моди вийшла! В ній, мабуть, ще твоя бабця брала шлюб… — і пішла, отруюючи ринкове велелюддя своїм сердитим бурчанням.

— Скільки сукеночка? — знову запитав хтось.

— Дев’ятсот гривень… — відповіла Марійка.

— А молода, що виходила в цій сукні заміж, хоч щаслива?

— Щаслива. У неї двоє діточок, вона любить свого чоловіка і впевнена, що любитиме все життя… — врочисто мовила Марічка.

— А він її? — не відставала жіночка далеко не шлюбного віку, котра, мабуть, просто хотіла побалакати.

— А він… — і Марічка ковтнула сльозу. — А він її любить, як ніхто нікого в цім світі не любив і не буде любити.

А відтак зняла із жердини свій весільний спомин, зачохлила, повісила на руку й пішла геть.

Софія ЯРЕСЬКО.

Фото ілюстративне – otash-uz.