Ще довго було чути суперечку з відкритої кватирки. Сусіди не дуже й дивувалися, звикли. Він казав їй, що розлучиться і дітей залишить при собі. Відправляв її на заробітки за кордон. — В інтелігентних сім’ях жінки не працюють, а ти мене посилаєш закордонні пелюшки прати, — спробувала перевести розмову на жарт Олена

Наталка поспішала. Вона хотіла відвідати онуків і доньку та ще й встигнути на зворотній автобус. Сім кілометрів до села не так і багато, але для неї, шістдесятирічної жінки, у зимову негоду подолати такий шлях було тяжкувато. У жакеті несла нехитрі гостинці дітям — сушені яблука та сливи, горіхів, ще й чебрецю з липою прихопила. Вони любили жувати сушку.

— Ой, бабуся нам жуйку принесла! — Вже вчувалися веселі голоси онуків. Вона гордилася донькою. Її Оленка — молодець, добре влаштувалася в житті. Сім’я, робота, квартиру недавно купили. Тільки зять якийсь непривітний, все сопе і з-під лоба на неї, тещу, поглядає. Та Наталка і не переймається через те, аби доньці було добре. А вона прийде до них тоді, як зятя вдома не буде. Так і Оленка їй говорила:

— Приходьте, мамо, у гості як Сашка не буде вдома.

— Ти мене соромишся, чи що?

— Бог з Вами! Що ви таке говорите. Посидимо, поговоримо, ніхто не заважатиме…

Ось і будинок, піднялася на другий поверх, підійшла до дверей. Масивні, шоколадного кольору з красивим малюнком двері, були не замкнені.

— Значить донька вдома, — зраділа мати.

Наталка зайшла в коридор і тільки хотіла було покликати своїх маленьких «зайчиків», як слова доньки, що долинали із кухні, її зупинили.

— Чому мої рідні не повинні ходити до нас у гості?

— Та тому, що вони ceлюки. Не хочу їх бачити біля своїх дітей, особливо мене дратує твоя мати. Ти ніяк не хочеш зрозуміти, що ми — інтелігентна сім’я. Я лікар у третьому коліні, і вимагаю, щоб ти себе вела відповідно.

— Твій батько теж із села…

— Мій батько лікар, і ще донедавна займав високі посади. А твоя мати в колгоспі в гною проковирялася все життя.

— То було колись.

— І колись і зараз інтелігенція завжди залишається інтелігенцією, а село воно і є село.

— Чому ж ти одружився на мені, я ж своє походження не приховувала?

Наталка вклякла біля вхідних дверей. Слова зятя безжалісно кольнули її. Вона зіщулившись, поставила торбинку з гостинцями в кутку і тихо вийшла з квартири. Не пам’ятаючи, як спустилася з другого поверху, як вийшла за місто. У середини розливався важкий неспокій, він поривався вирватися назовні, та Наталка змусила себе мовчати.

— Бідна Оленка, що вона терпить… Нехай забирає дітей і йде до неї. Краще в нужді жити, ніж терпіти отаке наpугу… — гарячково роїлися думки.

Жінка не чула, як зупинився автобус і знайомий водій гукнув їй, що підвезе, не відчувала пекучого морозу на щоках, бо в душі морозила ще лютіше. Вона пішла навпростець, через річку, щоб в лозняку хоч виплакатися.

— Мамо, мамо! А де бабуся? — забігли до кухні діти.

— Не було бабусі, — здивовано подивилася на дітей мати.

— А торбинка повна жуйок чия? Ану, бабусю, де ти сховалася? — галасували малі.

В Олени в сеpці похололо — мати все чула. Вискочила на вулицю, немає.

— Бідна мати, за що їй таке? Вона образилася…

— Образилась? От і добре, що чула, якщо самій не доходить, — із впевненістю промовив Сашко.

— Я твоїх батьків не ображаю. Твоя мати приходить сюди і робить те, що їй захочеться. Навіть меблі переставляє як їй подобається.

— Бо ми квартиру і меблі купили за материні гроші…

Ще довго було чути суперечку з відкритої кватирки. Сусіди не дуже й дивувалися, звикли. Він казав їй, що розлучиться і дітей залишить при собі. Відправляв її на заробітки за кордон.

— В інтелігентних сім’ях жінки не працюють, а ти мене посилаєш закордонні пелюшки прати, — спробувала перевести розмову на жарт Олена. — Та й взагалі, що нам потрібно? У нас все є: квартира, меблі, ми і діти одягнені, нагодовані, — подивилася на чоловіка, запитуючи.

— Шикарну машину.

— Чим більше матимемо, тим більше нам всього хотітиметься. Після машини ще щось придумаєте з мамою. А я хочу жити насолоджуватися життям і тим, що в нас є. Не женися за «крутими».

Олена знала ціну свого благополуччя, бо виросла в багатодітній сім’ї. А ще знала, що на розлучення ніколи не погодиться. Старший брат і молодша сестра, розлучені, «сиділи на шиї» у матері, жили на її пенсію. Інколи брат їздив на заробітки, але того не вистачало, щоб жити безбідно. Олена ще й сама старалася їм чимось допомогти.

Із часом Наталка заспокоїлась, але до зятя в гості не ходила. Поклялася, що ноги її більше там не буде. Із донькою та онуками зустрічалася.

Був вересневий суботній день. Наталка вже зібралася йти на грядку кукурудзу ламати, коли її зупинила листоноша.

— Тітко Наталко! Вам лист із закордону, — простягла їй конверт обліплений марками.

— А, то, мабуть, від Ганни, сестри моєї.

Найстарша Наталчина сестра була вивезена до Німеччини. Після звільнення додому не повернулася, а одружилася з французом і подалася до Франції, де і залишилася на все життя. Дітей у них не було. Там вона була Анні, а для них залишилася Ганною. На початку дев’яностих років приїжджала в Україну, їй тоді було шістдесят вісім. Життям задоволена, з чоловіком мають свою справу, вирощують квіти і постачають у квітковий магазин.

Наталка повернулася в хату, взяла окуляри. Сестра писала, що кілька місяців тому не стало її чоловіка, і вона дуже переживає. Та ще й недуга не дає спокою. Ганна спродала свої оранжереї і все, що в неї є заповідає їй, Наталці, бо вона єдина хто залишилася з їхньої родини. Ось, тільки вона одужає, так і оформить документи в нотаріуса. Вона рада, що хоч трішки зможе допомогти сестрі та її дітям.

Наталка випустила з рук листа.

— …Ганно, Ганнусю… Рідненька моя, невже з тобою так зле… — ледь чутно прошепотіла.

Вони хоч і не бачилися, але зрідка листувалися. А останнім часом, навіть, по телефону говорили. Та для Наталки головним було те, що на світі в неї є рідна людина, сестра.

Дітям сказала про листа тітки Ганни. Про гроші мовчала, та й хто зна, скільки їх там.

Через кілька місяців прийшло повідомлення з Франції про те, що не стало її сестри, а невдовзі отримала Наталка гроші. На сімейній раді порахували євро на чотирьох дітей і п’яту матір. Вирішили, що матері потрібно отримати грошей більше, бо це ж її сестра. Нехай зробить ремонт будинку, газ проведе.

— Я думаю, що мати буде жити з нами, її діти люблять. І не потрібно буде робити ремонт в її будинку, — сказав зять, Оленин чоловік.

Усі затихли.

— Інтелігенте! М’яко стелишся, та твердо спати. Як же ти зі мною будеш жити? Я тобі гнoєм не смеpдітиму? Ганнині грошики теж із землі та гнoю, — з іронією запитала Наталка.

— Гроші не пахнуть, — впевнено відповів Сашко.

— Вмовкни. Ще хоч слово скажеш, я з тобою розлучуся, — гнівно зиркнула на чоловіка Олена.

Уже й треті півні відспівали, а Наталці не спалося. Тяжко на душі. Згадалося дитинство: сестри, брати. Всіх пам’ятає, а Ганну найкраще, бо була їм за матір. У шибку вікна тривожно стукала гілочка старої яблуні. Гроші… Гроші… Гроші… Через вас люди совість і свою подобу втрачають.

— Гроші не пахнуть… — лунали Сашкові слова.

— А нутpо твоє чим пахне? — подумки спитала.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Автор – Любов АНДРІЄВСЬКА.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!