Сиділа і картала себе: – Що за характер, до чого тут сусіди? У них сім’ї, своє життя, а ти, нерозумна, все на когось озиралася, щоб не подумали чого, щоб плітки, бува, по селу не пішли. То от і залишилася наодинці з осіннім дощем

А дощ лив і лив. Чи то зрадів, що, врешті, вирвався з грізних обважнілих хмар, чи засидівся, перечікуючи, доки сонце насититься своїм царюванням у спекотному літі, але відчувалося, що тепер він надовго. Полоскав вкриту осіннім пилом землю, змивав бруд із будинків, змучених спрагою поруділих рослин, очищав людські помисли і серця.

Дихалося легко! Озон проникав до кожної клітини, давав силу, заспокоював, втішав. Та у Марини був камінь на душі. Ой, як їй важко було дивитися на той дощ, на темне розгніване небо, на мокрий холодний світ. Одинока жінка без сім’ї, без родини, стара наречена, що, як билина при дорозі, росте, хитається від вітру-негоди до землі прихиляється. Правду кажуть: «Як не мав щастя замолоду, то й до схилу літ не матимеш».

За матеріалами – Уют.

Що вона знала? Матір, змучену роботою, вічно всім незадоволену, буркотливу і сварливу. З’явилася на світ поза шлюбом. Нарікала на того приблуду-пройдисвіта, що зіпсував її молодість і залишив самотньою в очікуванні немовляти, сварила всіх і все за свою безталанну долю.

Виростало дівча у бідності, у байдужості купалося. Нічого не мала того, що було в інших: ні гарної ляльки, ні красивої сукні, ні батьківської ласки. Мати не терпіла «телячих ніжностей», працювала важко, тягла на собі непосильну ношу, а підвечір ледь поріг переступала і падала у ліжко. Де там було вже доньці якусь казку розповідати чи пестощами займатися.

Отак і жила Марина. Вісімнадцять виповнилось. Однолітки до сільського клубу бігали, на танцях розважались, а їй на все це було накладено суворе табу: «Нічого там хорошого немає, тільки у пелені, як я, принесеш». Пролетіла молодість без побачень у вишневому садочку, без зустрічей місячними ночами: так і не дочекалась отого «кохаю», не стала однією єдиною.

Потім мати злягла на багато років. Раніше своє незадоволення хоч на сусідів виливала, а тепер все Марині дісталося. Болячки нікого не красять, навіть добрих душею ламає та лихими робить, а з таким характером… Ох і натерпілась. О четвертій ранку на ферму біжить. Потім недужа мама, городи, господарство. Якесь замкнене коло без світла і радості. Навіть усміхатися розучилась. Тепер от і мами не стало. Згадалося Шевченківське: «Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої…» Ні, вона не буде просити «злої» долі, як Тарас, вона буде чекати щастя, бо воно є, воно їй інколи снилось.

Відійшла від вікна, зітхнула. Сум, відчай, зневіра – то гріх великий, треба їх гнати від себе, зосередитися на чомусь хорошому, згадати приємне. Була ж якась розрада.

І постав перед очима Віктор. Усміхнулася. Він тепер уже сивий зрілий чоловік, а був… Пам’ятає його у молоді роки, подобався дуже. Та не дивився тоді на Марину. Швидко і легко окрутила його красуня Оксана. Одружились, і з села виїхали, у місті на заводі працювали. А коли почалась ота катавасія із закриттями та реорганізаціями, Оксана до Німеччини на заробітки майнула, та й з кінцями: нову сім’ю завела, залишивши свого Віктора в однокімнатній квартирі з сином. Тепер син одружився, тісно стало з батьком жити. От чоловік і повернувся у рідну хату, яка вже кілька років стояла пусткою.

А чого він Марині згадався? Та зустрілась із ним кілька днів тому. Йшла з крамниці поспіхом, від дощу втікала, а тут він ніби з води випірнув, парасольку підставив:

– Добрий день, Марино! Давно тебе не бачив.

Зупинилася, здивовано глянула і зашарілася, не знайшовши, що сказати.

А він далі:

– А я от на малу батьківщину повернувся. Знаєш, все таке до болю рідне, навіть не думав, що тут так легко мені буде. Чому я раніше з того міста не повернувся? Справжнє тут усе, душею відпочиваєш.

Поглянув на неї:

– А ти чому така сумна? Скільки тебе пам’ятаю, все якийсь біль у собі носиш. Життя ж прекрасне, незважаючи ні на що.

– Життя прекрасне, – зітхнула, – та жити у ньому важко, особливо, коли одна.

– А ти одна? – запитав швидко й якісь іскорки блиснули в очах.

– Одна, – опустила свої до землі.

– І я один, – по-дитячому весело вигукнув, а потім проговорив скоромовкою: «Вот и встретились два одиночества, развели у дороги костёр».

Марина хитнула головою:

– Ні, вогнище ми при дорозі не розведемо, бо дощ починається.

На що Віктор бадьоро зауважив:

– Дощ не перепона і таким молодим та цікавим, як ми, розвести спільне багаття не проблема.

– А ти все такий же.

– А то ж який, роки – то не про нас.

Дощ набирав силу, щедро полоскав поодиноких перехожих, а вони йшли, ховаючись під його парасолькою. Віктор повідав їй про свої казуси з домашнім господарством, від якого він уже добряче відвик.

– Дві курки маю, кроля Петро приніс. Голова обертом іде, все з рук валиться: те не встигаю, те не вмію, те не виходить.

– Ти ще й корову заведи, – вставила вже веселіше.

– А що, заведу, як будеш приходити доїти, бо мої ніжні міські руки такого не осилять. А ти ж колись передовою дояркою була.

– Колись то було, колись…

– Ну що ти так приречено зітхаєш. Звідки цей песимізм? Простіше на речі дивися. Ні, треба тебе до життя повертати.

– Нема вже коли повертати. Ось мій будинок, дякую, що провів.

Віктор зупинився:

– Марино, а я радий, що тебе побачив, от ніби з юністю своєю зустрівся. Так тепло на серці стало. Може, запросиш на вогник?

– Ой, Вітю, до побачення. Не давай привід он сусідам язиками плескати, – сказала і поспіхом пішла до хати.

А тепер сиділа і картала себе:

– Що за характер, до чого тут сусіди? У них сім’ї, своє життя, а ти, нерозумна, все на когось озиралася, щоб не подумали чого, щоб плітки, бува, по селу не пішли. То от і залишилася наодинці з осіннім дощем.

Її думки обірвав дзвінок. Невідомий номер. Відповіла. Почула знайомий голос:

– Алло, Марино, це Віктор. Бачиш, який я Шерлок Холмс, уже і номер твій знаю.

Вона збентежено мовчала.

– Марино, а я згадував нашу зустріч. Ти таки, незважаючи на дощ, розвела вогнище… у моєму серці.

– Не треба, Вітю, – поспіхом перебила. – Ми ж немолоді, наш потяг пішов. Та й зневірилась я у всьому.

– Марино, а я по-іншому став дивитися тепер на речі. Знаєш, доля мене також не жалувала. Кого любив – ті зрадили, що мав, те втратив, до чого прагнув – виявилось маревом. Лишився один у порожній хаті з порожнім серцем. А от наша зустріч іскорки якісь запалила, заповнила простір. Марино, давай зустрінемося.

– Зустрінемось, Вітю, аякже. Ти ж тепер у селі оселився, – усміхнулась.

– Марино, а я тут біля твоєї хати стою. Виходь, погуляємо.

– Так дощ же!

– А в мене є парасолька!

– Так холодно ж!

– А я зігрію.

Пауза, довга, тягуча. Хвилинні роздуми, а потім:

– Знаєш, мене ще ніхто ніколи не кликав на побачення.

– А я кличу.

– Ніхто, ніколи…

– А я перший… Марино?

– Так, ти перший.

– Ну то як?

– Іду!

Вимкнула світло, клацнула ключем і легко по-дівочому вибігла на своє перше довгоочікуване побачення під осіннім дощем.

Автор – Ольга Блінова.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!