Свекруха Уляни щодня телефонувала своєму синові. Юрко неохоче брав телефон, говорив сухо декілька слів і вимикав зв’язок. Своїй мамі Уляна телефонує часто, все розповідає, сміється. Останнім часом все змінилося, свекруха вже не телефонувала дві тижні, про неї ніхто нічого не чув. Виявляється, що в усьому винна невістка

Я навіть подумати про таке не могла, ти уявляєш, свекруха моя, виявляється, ображається на мене, що Юрко їй не дзвонить! – щиро здивовано розповідає Уляна. – Як одружився і з’їхав, так все спілкування у мого чоловіка з його мамою зійшло нанівець. Всі розмови у них відбуваються лише з її ініціативи. Якщо вона не подзвонить сама, то Юрко і не згадає про неї жодного разу. Але я-то тут причому? Невже це я повинна йому нагадувати зателефонувати своїй власній мамі? Та ще й контролювати, зробив він це чи ні, хоча б раз в день?

Юрко та Уляна одружені три роки, живуть окремо від своїх батьків, працюють, подорожують, зустрічаються з друзями та колегами, зробили в квартирі хороший ремонт, мають свої інтереси та хобі. При всьому при цьому Уляна знаходить час зателефонувати своїй мамі постійно – просто так, поговорити. Не кожен день, звичайно, але два-три рази на тиждень обов’язково дзвонить їй сама. Ділиться новинами, розповідає про роботу, про сім’ю, про плани, вислуховує мамині новини. Спілкування у них необтяжливе і взаємно приємне. Розказують новини, сміються.

Свекруха самій Уляна дзвонить дуже рідко, тільки по великих святах.

Відносини у них цілком нормальні, мирні, але дружби особливої ​​немає між жінками. Ніколи не сперечалися і нічого вони не ділили зовсім між собою, просто з самого початку так якось повелося у них. Можливо, ситуація зміниться, коли у Юрка з Уляною будуть діти. Але зараз жінки тримають якусь дистанцію між собою.

Юрко ж, на щирий подив Уляни, своїй матері не дзвонить сам ніколи. Ну от якось не тягнеться він до неї, чи що. Свекруха завжди дзвонила сама, а тут щось останнім часом перестала.

– Ти з матір’ю давно розмовляв? – якось запитала Уляна чоловіка.

– Я? Не пам’ятаю. Можливо, десь пару тижнів тому, коли вона сама мені телефонувала, – відповів якось сухо Юрко. – А може бути, навіть і більше часу пройшло, відколи ми не говорили з нею? Треба подзвонити.

Це «треба зателефонувати» тяглося ще кілька тижнів, а потім з’ясувалося, що свекруха, виявляється, дуже образилася.

– Два місяці не дзвоню – і хоч би хтось згадав про мене! – ледь не плаче вона. – Є я десь взагалі, чи ні? Усім все одно! Ніхто і не дізнається, і не пошкодує, якщо щось трапиться.

Свекруха щиро ображена і на сина, що логічно, і на невістку, що в Уляни в голові не вкладається зовсім. Вона тут причому? Чоловікові своєму вона не нянька. Дзвонити свекрусі сама теж великого бажання немає. Зараз же не Восьме березня, і до Нового року ще далеко. Говорити їм особливо нема про що, не погоду ж обговорювати.

І тим не менше свекруха ображається, що її всі забули, а Уляна, всупереч всім логічним доводам у себе в голові, відчуває почуття провини.

Тут ще й мама підливає масла в вогонь.

– Ну в якійсь мірі свекруха права! – каже мама Уляни. – Вона людина літня, хіба мало що. Візьміть за правило – дзвонити їй раз в кілька днів!

– Я-то тут причому! – знизує плечима Уляна. – Нехай Юрко їй дзвонить. Вона ж його мама, а не моя.

– А ти йому нагадуй! Чоловіки про такі речі не пам’ятають! І наполегливішою будь. Це «так, треба б подзвонити». Треба тобі бути трохи рішучішою – нехай бере телефон і набирає номер!

Але Уляна до кінця не розуміє, чому вона має це робити, якщо чоловік сам не хоче.