-Так і залишишся на все життя одна, – казала подруга. – Ні, треба щось робити. Ось і зараз Леся «варить» на плитці термобігуді, підмальовує і так виразні Вірині очі. Прискіпливо оглядає плаття, у якому Віра має іти на побачення.

Віра хвилювалася. Вона збиралася на побачення. На перше побачення з незнайомим їй чоловіком. І якби не Леся, її найкраща подруга, вона ніколи б не зважилася на це.

Якась служба знайомств, шлюбні оголошення в рекламній газеті. І вперті Ларисині вишукування їй, Вірі, жениха, пише газета “Наш день“.

Вона пробувала заперечувати подрузі: це ж просто смішно. Хто повірить, що через якесь оголошення, якихось кілька рядочків: шукаю добру, порядну, вірну супутницю життя,- можна знайти щастя.

Та Леся була невблаганна.

-Так і залишишся на все життя одна, – казала подруга. – Ні, треба щось робити. Ось і зараз Леся «варить» на плитці термобігуді, підмальовує і так виразні Вірині очі. Прискіпливо оглядає плаття, у якому Віра має іти на побачення.

– Він мусить закохатися у тебе з першого погляду. Ти, основне, насамперед його про роботу розпитай. Делікатно, але відверто. Не посадиш ти ж його собі на шию зі своєю вчительською зарплатою. І не бійся, будь упевненою в собі, – давала настанови Леся.

Ох, ця впевненість… Її ніколи не вистачало Вірі. Якось так виходило, що на дискотеці вона завжди стояла у найтемнішому кутку. А якщо і до неї підходив хлопець, то несподівано з’являлася котрась з подруг і Вірочка ніби зникала, ніби й не було її – несміливої, мовчазної.

Десь вона читала, що є такий тип людей – непомітні. Віра змирилася з тим, що і вона до них належить. Тож коли у її житті з’явився Костя, не дуже надіялася на щастя. Він – веселий, душа компанії. А вона? Тому усім знайомим повторювала, що у них з Костею лише дружба.

Вона писала за Костю конспекти і контрольні з фізики та математики, носила йому книжки з бібліотеки, за якими більше просиджувала сама.

– Вірунь, ось чесне слово, наступної сесії усе буде інакше, – запевняв її Костя. – Буду вчитися сам весь рік. Віра тільки посміхалася.

Врешті, їй не важко йому допомогти, навпаки, приємно щось зробити для нього. Вона уже вчителювала у школі, Костя лише вчився на тому ж факультеті, що й вона недавно. Працював на будові, жив у гуртожитку. І Віра старалася пригостити його чимось смачним, домашнім.

Костя ніколи не освідчувався їй у коханні, не пропонував вийти заміж. Сприймав їхні стосунки ніби належне.

– Ти така добра, Вірунь, – казав часто. – Про таку, напевно, мріє кожен чоловік. Віра сумно усміхалася. Про неї
мріють, а одружуються з іншими.

Якось до них з Костею на вулиці підійшла циганка.

– Погадай-но, що мене чекає, -Костя весело засміявся.

– Не смійся, – обірвала його циганка. – Твоя доля близько, щастя поруч. Але ти цього не знаєш. І будеш страждати. Довго, ой довго. А потім випаде тобі несподівана зустріч і…

Але вони уже не слухали стару циганку, побігли – молоді і щасливі. Життя продовжувалося. Якось Костя довго хворів. Віра поїла його різними чаями, ставила компреси. Прибирала у його кімнаті.

– Віруню, сядь біля мене. Ти хороша, і я тебе люблю.

Це вперше він сказав «люблю». Та хіба не кажуть цього слова друзям?

А потім у Віри важко занедужала мама. Вона взяла відпустку і поїхала до неї у село. Доглядала матір, чекала: ось прийде лист від Кості, ось він зателефонує. Але нічого цього не сталось. А коли Віра повернулася у місто, Костя у гуртожитку уже не жив, виписався і зник невідомо куди.

Чому сьогодні вона згадує про це?

Адже це було так давно, вона лише закінчила інститут, почала працювати у школі. А зараз їй – за тридцять.

І хочеться мати сім’ю, дітей. Дівчинку або хлопчика. Або краще двох: і дівчинку, і хлопчика.

Віра зітхнула. Це оголошення, це побачення… Нічого доброго з цього не вийде. Але відступати уже пізно. Тим більше, Леся, її найкраща подруга образиться. Адже вона справді бажає Вірі добра.

Ось і скверик, лавочка, фонтан, біля якого вона мала зустрітися з незнайомцем. Здається, він уже чекає її. Ще не пізно повернутися…

Але чоловік з «оголошення» йшов їй назустріч. Щось було знайоме у його постаті, у його ході, у звичці нахиляти злегка набік голову. Віра заплющила очі. Стиснула міцно повіки, так що перед нею замиготіли різнокольорові цятки.

Вона боялася знову глянути на незнайомця. Побачити його обличчя, його усмішку. Вона чула, як вітер шелестить у листі старого клена, а годинник на міському універмазі вибиває чергові хвилини.

– Віруню … Вірочко, невже це ти?

Цей голос вона могла упізнати серед сотні, ні – тисячі голосів. Розплющила очі, відпустила до болю стиснуті повіки.

– Костя…

Чому, чому по її обличчю течуть сльози?

– Ось і зустрілися ми з тобою, Віруню. А циганка, пам’ятаєш її, не помилилася…

Зіна КУШНІРУК.