Так склалося, що свекруха жила у моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи їй нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти.

Так склалося, що свекруха жила у моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи їй нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Щомісяця намагалася всунути мені якійсь гроші зі своєї мізерної пенсії, а цілий день, поки ми всі були на роботі, вона мила підлогу і натерала посуд до блиску. Я вирішила, що більше так жити не можу, потрібно щось робити. Тепер щоразу, коли вона мене бачить, на її очах з’являються сльози

У нашій родині так склалося, що мама мого чоловіка у свій час жила з нами під одним дахом. Її старша дочка, Ірина, обдурила свою матір при розміні квартири, що дуже важко зрозуміти мені, як жінці і доньці. Залишити мою свекруху Надію Степанівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.

У нас вдома свекруха постійно відчувала себе зайвою. І мені було її, чесно кажучи, дуже шкода.  Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Надія Степанівна – інтелігентна та скромна жіночка, ми з нею завжди ладнали, вона ніколи й слова мені поганого не сказала, ставилася до мене, наче до рідної, але з якоюсь особливою повагою. Так що особисто я в спільному проживанні зі своєю свекрухою проблем взагалі ніяких не бачила. А їй було дуже незручно жити з нами, в цьому я її добре розумію.

Вона завжди намагалася дати нам гроші зі своєї і без того маленької пенсії:

– Ось, на комунальні платежі трішки хочу дати, візьми, – раз на місяць мама чоловіка, тремтячими від хвилювання руками, сунула мені конверт.

Я зрозуміло відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми, дякувати Богу, не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на купівлю продуктів у дім. Ми вважали, що це зовсім неправильно – брати гроші з найближчої людини. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною, за що я їй все життя буду вдячна.

Але Надія Степанівна так не могла:

– Мені дуже незручно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я, і ви себе некомфортно почуваєте поряд зі мною, я ж все розумію.

А цілими днями, поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Надія Степанівна старанно прибирала і натерала посуд до блиску. Хоча сама вона не прихильниці великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала настільки домашньою роботою, але це було марно.

В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це не зовсім добре. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:

– Я у вас в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути, – стояла на своєму Надія Степанівна.

Дивлячись на все це, ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, поблизу новобудов розташований приватний сектор і кілька невеличких селищ селищ. В одному з них продавалася невеличка хатина – одна кімната, кухня, світлий коридор та сан вузол.

Маленька, але дуже доглянута хатина виглядала досить симпатичною. Маленький садок, доглянуте подвір’я та город – все, що важливо для людини пенсійного віку: газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.

І ціна була для нас досить доступна. Порадившись з Ніною Сергієвною, рішення було прийнято: купуємо хатину.

Частина суми у нас була вже відкладена, половину взяли в кредит. Переїзду у село моя свекруха неймовірно зраділа, це було добре видно. У неї на очах стояли сльози, вона все у нас запитувала:

– Це ви мені? Це мій дім? – почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя. Навіть ми з чоловіком плакали, дивлячись на неї.

Надія Степанівна обіймала сина, мене, внучку.

Незабаром ми перевезли її речі у село, Надія Степанівна захоплено обходила свої володіння:

– Тут огірочки будуть, там квіти висаджу.

Вона попросила сина переставити меблі на свій лад, і стала розклала речі. Ми зібралися додому, отримавши чергові подяки і запрошення в гості.

Будинок був оформлений на чоловіка.

– Не хочу, щоб ще моя донька Аня прийшла частку свою вимагати. Так краще буде для усіх, – погодилася Надія Степанівна.

Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через пів року. Те, що вона так нахабно виманила у мами квартиру, їй здалося мало, і вона приїхала до Надії Степанівни набиватися в спадкоємиці. Навезла їй гостинців і одяг якийсь, не новий, свій, в якому вже не ходила.

Спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами, щоб онук подихав чистим повітрям і відпочив в селі. Але, на щастя, хатинка була маленькою, і це не дозволило їм розташуватися з комфортом у мами: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то оселитися там втрьох – досить проблематично та незручно.

Материнське серце відходить. Який біль не завдавали б діти, мама всеодно їх любить. Надія Степанівна раділа візитам дочки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що хата її матері не належить. Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матері не отримає, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася. Надія Степанівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – жінка розквітала на очах.

В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Надія Степанівна мене прийняла наче рідну дитину, хоча я зовсім чужа їй людина, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова в свою адресу, чи адресу моєї дитини.

І, коли прийшов наш час з чоловіком відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це з радісттю зробили. У міру своїх сил, звичайно.

Зараз ми постійно до неї приїжджаємо, добре, що живемо близько. А вона завжди щаслива обіймає нас, хоча в очах завжди стоять сльози.