Того дня Настя з Олексієм збиралися до міста. Дощ лив, наче з відра. Орися усіляко відмовляла подружжя від поїздки – материнське серце наче передчувало щось. Однак діти її не послухали

Ішла поволі, пересуваючи важкі, мов колоди, ноги. Втома огортала. До будинку залишилося кільканадцять метрів, а вона… Зупинилася, поклавши сумки на тротуар, оперлась до старої липи, яка шелестіла над нею поріділим віттям. Минулоріч іще бігала, мов дівча, а тепер… Вік дається взнаки, як не крути. Вона й так, дякувати Богу, чимало літ ряст топче – її однолітки вже хто пішов у кращий світ, а хто скніє, ніби в’язень, у чотирьох стінах. Що там казати – у кожного своя доля і свій хрест… «Мабуть, і мені пора збиратися у далеку дорогу…» – час від часу міркує Орися, особливо коли все стає неслухняним, мов надламане дерево.

Якби хто, коли вона ще була молодою, міг зазирнути у її книгу життя та розповісти, що чекає її у майбутньому, через десяток, другий років, нізащо б не повірила. Таке воно життя – то пестить, ніби рідна ненька, то карає, мов зла мачуха. Пізнала все – і радощі, й смуток, і щастя, і горе. Бігла, торкаючись ступнями оксамиту трав, назустріч своєму коханню, і серцю, здавалося, було тісно. Неподалік від її дому дівчину чекав Степан.

За матеріалами – Уют.

Закрутила у своєму білому танку весільна віхола, паморочилось у голові від шалу кохання та передчуття щастя. Усе було: коханий чоловік поруч, мрії, які вона плекала у своєму серці, вогонь, який повсякчас палав і не дозволяв опускати руки у найбільш гіркі хвилини життя. Гнітило лише одне: Господь не давав їм дітей. Молоде подружжя мріяло, що чутиме дитячий сміх, пізнає радість батьківства, проте ніби злий фатум навис над закоханими. Свекруха повсякчас дорікала, напоумлячи сина знайти собі іншу дружину, однак той захищав Орисю, ніколи і словом лихим не прохопився про неї. Все життя був опорою та розрадою, прожили під одним дахом не один десяток років. Настуня появилася тоді, коли скроні подружжя припорошила сивина. Вони вже й не сподівалися отримати такий подарунок долі. Метушлива, в’юнка, працьовита, мов бджілка, – батьки не могли натішитись своєю донечкою, як дві краплі води схожою на Орисю.

Минав час. Настя закінчила з відзнакою школу, вступила до педагогічного інституту. За кілька років повідомила батьків про те, що зустрічається з парубком із сусіднього села – красенем Олексієм. Невдовзі молодята відгуляли весілля. Коли з’явився Назарчик, Орися зі Степаном не тямилися від щастя: дав їм Господь дочекатися онуків, радіти добробуту своїх дітей.

Того дня Настя з Олексієм збиралися до міста. Дощ лив, наче з відра. Орися усіляко відмовляла подружжя від поїздки – материнське серце наче передчувало щось. Однак діти її не послухали. Уже через кілька годин їм говорили про те, що шансів не було. Так в один день Орися зі Степаном втратили дочку та зятя, а маленький Назарчик – батьків. Прощатися прийшло чи не все село. Здавалося, мить, і Орися сама ладна ступити за своєю єдиною донькою, та згадка про онука Назарчика змушувала її триматися з усіх сил. Степан стояв поруч дружини – мовчазний. А після всього сказав: «Тепер, Орисю, мусимо жити і за себе, і за наших дітей, аби поставити на ноги Назарчика. Ми для нього – єдині близькі люди… Хоча й немолоді з тобою, але… так вирішив Господь. Треба жити далі…»

І вони жили. Назарчик почав спинатися на ноги, лопотіти свої перші слова. А Орися щоранку, прокидаючись, молила Господа продовжити її вік, аби онучок Назарчик, який називав Орисю мамою, не ріс сиротою… Стільки ночей не доспала, стільки сліз виплакала, живучи у постійному переживанні за завтрашній день, за свого онука, для якого була розрадою. Якби не підтримка чоловіка і не сповнений довіри та любові погляд Назарчика, не знає, чи вистачило б їй сил боротися із життєвими незгодами.

І вона таки дожила до глибокої старості – уже дев’ятий десяток розміняла, а Господь і досі тримає Орисю на світі. Назар тепер – дорослий статечний чоловік, у якого є власна родина. Живе в місті – повсякчас кличе бабусю-маму до себе, та вона лише скрушно хитає головою: «Куди мені на схилі років домівку міняти, їхати у ті міські хороми. Краще ти до мене приїжджай із родиною…»

Учора телефонував Назар – казав, навідається увечері з сім’єю. Орися підвелася на світанку – якийсь час поралась на кухні, відтак подибала до крамниці – треба придбати продукти, аби приготувати для гостей вечерю. У такі хвилини забуває і про вік, і про втому, і про те, що ще вчора готувала собі одяг на вічну дорогу. Любить, коли вони збираються за столом великою родиною, розповідають останні новини, діляться сокровенним, жартують. Будинок тоді оживає, наповнюється сміхом та радістю. Згадує про це Орися й мимохіть усміхається. Здається, ось-ось прочиняться двері – і на порозі постане Назар: височенний, кароокий, засміється самими лише кутиками очей і промовить, ступаючи у вітальню: «Ну, здрастуй, мамо, я повернувся…»

Автор – Зоряна Грабар.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.