Це «щось» трапилося, коли Лізу запросили на зустріч випускників школи. Залишивши все, вона мчала до рідного міста, де жили батьки, родичі, друзі і де мріяла зустріти Діму.

Коли в їхній клас увійшла Ліза, то Дімка відчув, що в його житті наче все враз заграло різнобарвними фарбами. Висока, струнка, з довгим волоссям, яке спадало майже до пояса, дівчина відразу сподобалася усім хлопцям із їхнього класу. Ще б пак! Завжди привітна, добра, вона залюбки давала списувати, знала чимало цікавих історій і дуже швидко стала улюбленицею і однокласників, і вчителів.

А про Дімку то й нема що казати – він нею марив і, коли, траплялося, Ліза не приходила до школи, місця собі не знаходив. Він мріяв про той день, коли освідчиться їй у коханні і запропонує стати його дружиною, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір», пише “t1“.

– Дімо, стрибай! – мовила мама, коли її найстарший, десятикласник, повернувся зі школи. – Нашого татка запрошують на стажування до Канади! А тому збирай речі!

– Як?

– Ось так! Наш татко – великий молодець, і тому ми будемо жити в Канаді. Дімо, ти що – не радий? У тебе такий кислий вигляд. Що трапилося, сину?

– Та ні, все добре, мамо. Просто я не хочу нікуди їхати.

Проте батьки наполягли, і хлопець змушений був скоритися. Тож буквально через два місяці вони залишили Україну.

– Лізочко, я обов’язково повернуся, – шепотів Діма, пригортаючи до себе кохану. Він освідчився їй і, дізнавшись, що його почуття взаємні, хотів проводити з нею кожну мить. – Батьки наполягають, аби я там закінчив школу, а тоді, мовляв, роби, що хочеш. А це тільки один рік, і я повернуся. Якраз на твій випускний приїду.

– А хіба ти не можеш закінчити школу тут? Ми з батьками переїхали у ваше місто, і мені тут подобається. І школа, і друзі, і вчителі…

Діма кожного дня писав листи Лізі. Розповідав про Канаду, про те, як вони там живуть, про нову школу, про чудову природу. Та найбільше писав про те, як сумує за нею і мріє про зустріч. Та згодом листи перестали приходити, і, скільки дівчина не писала, відповіді не було. Вона закінчила школу, вступила до інституту і усі п’ять років продовжувала чекати коханого.

– Чи ти не бачиш, як біля тебе упадає Ігор? – запитала якось Ірина, її сусідка по кімнаті в гуртожитку. – Найкрасивіший хлопець нашого факультету, відмінник. І взагалі чудова людина. Невже він тобі не подобається?

– Ні, – коротко відповіла Ліза.

– Але чому? – не вгавала Ірина. – Про нього мріють усі дівчата. А він не зводить очей з тебе.

– У мене є коханий.

– У тебе? То де він? Твій маршрут за усі п’ять років один й той же: гуртожиток – інститут – бібліотека – магазин – гуртожиток. Може, він лише у твоїй уяві?

– Ну, Іро, не лише в уяві, – сумно мовила Ліза і розповіла історію свого кохання. – І я вірю, що одного дня він обов’язково приїде.

– А якщо ні? – запитала Ірина, навіть не підозрюючи, яким бoлючим було це питання для її сусідки і як часто вона ставила його сама собі. – Поміркуй сама: за стільки років він, якби хотів, налагодив зв’язок із тобою. Ну нехай ти зараз навчаєшся у столиці, але ж твої батьки і далі живуть там, де жили. Тобто домашня адреса не змінилася, і, якби він написав тобі лист, батьки б його отримали. Лізочко, він про тебе давно забув. У нього своє життя, а в тебе повинно бути своє…

Так, під впливом Ірини Ліза всерйоз задумалася над перспективою свого очікування того дня, коли приїде Діма. Та й чи приїде взагалі? А відтак почала спілкуватися, а згодом і зустрічатися з Ігорем.

Після закінчення інституту вони обоє пішли працювати в одну компанію. Щоб придбати в столиці житло, хлопець дуже багато працював, бо ж після закінчення робочого дня поспішав у сервісний центр, де до півночі займався ремонтом ноутбуків. І коли через чотири роки купив квартиру і зробив в ній ремонт, то запропонував коханій стати його дружиною.

– Лізко, ти наче й не рада, що виходиш заміж, – мовила Ірина, з якою Ліза продовжувала спілкуватися після закінчення інституту.

– Невже й досі чекаєш отого зі школи?

– Чекаю, Іро, – тихо відповіла Ліза. – Таки правду кажуть, що перше кохання – на все життя.

– Ото нерoзумна! – не стрималася подруга. – Вже десять літ, як ти його бачила, та все одно чекаєш. Ну чесно. По-іншому й не скажеш.

Навіть гості на весіллі зауважили, що наречена не така щаслива, якою б мала бути. Та це списали на те, що, мовляв, готувала, хвилювалася, втомилася.

Здавалося, в молодої пари є все: перспективна робота з гарними заробітними платами, власне житло. Однак навіть Ігореві весь час здавалося, що його дружина живе в очікуванні чогось, і це «щось» ніяк не пов’язане з ним та їхнім спільним життям.

Це «щось» трапилося, коли Лізу запросили на зустріч випускників школи. Залишивши все, вона мчала до рідного міста, де жили батьки, родичі, друзі і де мріяла зустріти Діму. А з іншого континенту туди ж поспішав молодий чоловік, який також мріяв про ту зустріч.

– Лізочко! – кинувся він, ледве побачивши її у велелюдній залі ресторану. – Кохана моя!

І Ліза, забувши про чоловіка, який неймовірно її любив і готовий був на все заради неї, забувши про те, що вона заміжня жінка, зі сльозами кинулася йому на шию.

Вони плакали, обнімали одне одного і й слова не могли вимовити від щастя, яке стільки років чекали. Діма хотів розповісти про те, як одного разу почув від матері, що це вона надіслала трохи грошей завідувачці відділення, аби та перехоплювала усі його та її листи. Про те, як мріяв усі ці роки про зустріч із нею. Як відкрив бізнес, купив великий дім і прилетів, аби забрати її в Канаду. Та від щастя та емоційного хвилювання у нього просто не було слів.

Тож він лише мовчки пригортав кохану, свій найдорожчий скарб.

Ксенія Фірковська