У тітки Олени був багатий чоловік. Коли його не стало, вся родина почала їздити до неї і плакати, як зараз важко живеться, кому не вистачає грошей на навчання, а кому на комунальні.

У тітки Олени був багатий чоловік. Коли його не стало, вся родина почала їздити до неї і плакати, як зараз важко живеться, кому не вистачає грошей на навчання, а кому на комунальні. Усім родичка допомагала. Рідній сестрі Олена купила квартиру. А коли гроші скінчилися, їй самій потрібна була допомога, і вона поїхала у місто до родичів. – Розумієш, мамо, мій чоловік не хоче жити з тобою в одному будинку, – мовила донька, не пустивши матір навіть на поріг

Якось приїхала тітка вже похилого віку мого чоловіка до нас в місто, щоб трішки підлікуватися. Але не до матері мого чоловіка – своєї сестри, не до своєї дочки, яка живе з чоловіком в просторій та великій трикімнатній квартирі в нашому місті. Вона приїхала і попросилася до нас  – в маленьку орендовану однокімнатну квартиру, де ми живемо з чоловікам разом зі своєю дитиною.

У далекі 90-ті тітка чоловіка, Олена Сергіївна, вийшла заміж за місцевого багатія. Він був дуже відомою та багатою людиною, але не дуже порядною. Десять років тому її чоловіка не стало, і тітка Олена залишилася багатою вдовою.

Жінка, яка сумувала за своїм чоловіком, стала легкою здобиччю для своїх рідних, які вже мріяли розділити спадщину Олени Сергіївни.

Дочка тітки від першого шлюбу, Ірина, відразу придумала якусь дивну байку про необхідність дорогого лікування. А мати мого чоловіка, її рідна сестра, випросила у тітки Олени квартиру, бо щодня телефонувала та плакала, що їй немає де жити. Квартира була куплена і передана в користування сестрі мого чоловіка.

Були ще різні тітки і дядьки, двоюрідні і не дуже, близька та далека рідня, навіть ті, хто п’яте коліно, і ті примудрялися добре наживатися на Олені. У когось син чи донька вчиться і не вистачає на плату за навчання, хтось в санаторій хоче поїхати, а були й такі, хто просив грошей і на комунальні послуги, бо мав велику заборгованість.

Олена Сергієвна досить швидко залишилася без копійки грошей, а єдиною власністю, яку вона примудрилася зберегти – заміський невеличкий будинок. Там вона стала жити на правах покоївки і кухаря, здаючи будинок чужим людям і живучи за орендну плату.

Як тільки у бідної тітки Олени скінчилися гроші – до неї вся рідня забула дорогу. Ніби й не було її. На сімейні свята злиденну жінку не звали, самі до неї не їздили не телефонували ніколи.

А коли почалися проблеми зі здоровёям, тітка Олена почала оббивати пороги тих, кому вона свого часу досить гарно допомогла.

– Чого минуле ворушити? Допомогла нам добре, звичайно, і допомогла, і що з того? Сама дурненька – стільки грошей на вітер пустити, чим думала. Розкидалася тими шрошима на право і на ліво. Вже не знала де їх подіти, стільки тих грошей було. Потрібно було головою думати, а не гроші тринькати, – обговорювали родичі, відправляючи тітку Олену додому. Ніхто й переночувати у себе жодного разу не залишив, кому потрібна стара та немічна.

Моєму чоловікові про візит тітки Олени повідомила моя свекруха. Вислухавши історію жінки, я відправила чоловіка на її пошуки. Я не можу передати, як мені стало шкода ту добру жінку. Чоловік відразу відмовився, сказав, що у нас маленька квартира, нам навіть переночувати немає де її покласти, але я йому нагадала, що саме ця тітка оплатила йому навчання в інституті. Згодом він привіз тітку Олену, в якої були в очах сльози, до нас. Вона не вірила, що хтось погодився їй допомогти у таку важку для неї хвилину, не вимагаючи натомість нічого. Олена Степанівна розповіла, що ходила нещодавно до дочки, а та не пустила її навіть до себе на поріг:

– Розумієш, мамо, мій чоловік не хоче жити з тобою в одному будинку.

А чоловік Ірини не хотів жити з тещею тому, що йому як раз таки тещині грошей і не перепали, все осіло в кишенях Ірини, яка не побажала поділитися з чоловіком. А серйозно образився чоловік не на свою дружину, а на свою тещу.

Після кількох днів спільного життя в нашій тісній квартирі, ми з чоловіком стали думати, що ж робити далі: вигнати тітку чоловіка я не могла, а місця всім не вистачало, адже знайти куток чотирьом людям в одній кімнаті дуже важко. Тоді чоловік придумав геніальний план. Вже через годину, він розповів своїй матері “по-секрету” велику таємницю тітки Олени:

– Так, мамо, уяви собі: тітка Олена знайшла схованку чоловіка в будинку, в доларах, 2 валізи! А зараз який курс? Ось, і я про що. І коштовностей купа. Спадкоємця достойного шукає, просила не розповідати про гроші. Спеціально без нічого в місто приїхала, щоб знайти того, хто про ню подбає, тому й гроші свої віддасть. Тому і коштовності залишить. Ні, не треба її забирати! У нас житла свого немає, тітонька спадок залишить, купимо собі велику квартиру, і будинок за містом, про який ми з дружиною давно мріяли. Не думай цього й казати комусь – тітка наша!

Ми з чоловіком лише переглянулися між собою.

Уже в цей же день в нашій квартирі сперечалася рідня, хто візьме до себе тітку Олену і доглядатиме за нею. Свекруха з дочкою і двоюрідна сестра чоловіка ледь не пересварилися між собою за право дати притулок Тітці Олені. Ми, звичайно, і своїх пёять копійок вставили, для годиться:

– Вона до вас приходила, ви її вигнали! Тітка живе з нами, це не обговорюється!

– Мамо, я ж люблю тебе, і з онуком гратимешся, давно його не бачила. Він радий буде. А що чоловік? Я йому так і заявила: мама буде жити з нами, а то розлучуся! – вмовляла Ірина свою матір.

Олена Сергіїївна поїхала жити до своєї жадібної дочки.

Усі останні дні свого життя, Олена Сергієвна була оточена турботою улюбленої дочки і внука. Коли ми її бачили, вона була завжди щасливою, було видно, що про неї турбувалися, але й вона не здогадувалася щодо лицемірства цієї турботи.

А незабаром, коли тітки Олени не стало, двоюрідна сестра чоловіка в компанії моєї свекрухи перевернули весь її заміський будинок в пошуках вигаданого нами з чоловіком неймовірних маштабів багатства. Їздять родичі туди щодня – простукують стіни, знімають дорогий паркет, і лламають меблі. Вони все сподіваються знайти великі гроші та коштовності, отримати свій спадок. Але в цих лицемірних людей немає ні краплі совісті. Мені дуже шкода тітоньку, що так і прожила, нікому не потрібною. Хоча добро робила усім.