– В монастирі я знайшов спокій і своє призначення в житті, – говорить чернець Олексій. – Коли мені було вісімнадцять у мене було все, про що більшість ровесників лише мріяли: навчання у престижному столичному університеті, власна квартира і автомобіль, рахунок у закордонному банку. Мене можна було б назвати щасливим, якби не одне але

Сумні карі очі молодого ченця відчужено дивились у наш світ… Десять років тому він відрікся від мирської суєти і жодного разу не пожалкував про своє рішення.

– В монастирі я знайшов спокій і своє призначення в житті, – говорить чернець Олексій. – Коли мені було вісімнадцять у мене було все, про що більшість ровесників лише мріяли: навчання у престижному столичному університеті, власна квартира і автомобіль, рахунок у закордонному банку. Мене можна було б назвати щасливим, якби не одне але. Тоді пoхoрoнив найріднішу людину. Людину, якій був зобов’язаний усім тим, що у мене було, людину, яка замінила мені батька і матір, яка була справжнім другом. Це моя старша сестра Ольга. Їй було всього 28…

…З клaдовища вже давно розійшлися всі люди. Лише ми з Ольгою залишилися одні. Точніше, Ольги уже нема, є лише горбик землі, покритий квітами. І є я – один у цілому світі. Потоки сліз вириваються у мене із середини і я починаю ридати. Я не соромлюсь чужих поглядів, я втратив найріднішу людину…

Батька свого зовсім не пам’ятаю. Досить типова ситуація: він залишив нас, коли був зовсім маленьким. Мама нам, дітям, зовсім мало уваги приділяла, вона працювала зранку до ночі і все намагалася влаштувати особисте життя, яке ніяк не влаштовувалося. Виріс практично в Олі на руках. Вона водила мене в дитсадок, забирала додому, готувала мені їсти і не спала ночами, коли у мене піднімалася температура. Коли мені було десять років, помepла мама. І ми з Олею залишилися самі… Оля в той час навчалася в інституті іноземних мов. Вона вільно володіла трьома іноземними мовами, дуже гарно співала і була справжньою красунею. Викладачі інституту пророкували їй велике майбутнє. Але життя розпорядилося зовсім по-іншому.

Я пам’ятаю, як “доброзичлива” сусідка на площадці сказала мені: “Здасть, напевне, Ольга тебе до інтернату, інакше не потягне інститут”. Додому прибіг весь у сльозах. Оля здивовано стояла на порозі. Я впав на землю, обійняв її коліна і почав благати: “Олю, рідненька, не віддавай мене в інтернат.” Із Олиних очей текли сльози: “Та звідки у тебе такі думки з’явилися? Який інтернат? Я тебе нікому ніколи не віддам, адже ти – моя єдина рідна людина в усьому світі. А я вже роботу собі знайшла. Подумаєш, інститут, сотні людей живуть без інститутів.” І після паузи додала: “Покинула я інститут… Інститутів є сотні, а брат у мене один”. Який щасливий був у той момент, я обіймав її і шепотів : “Дякую”

… Невдовзі Оля влаштувалася на завод прибиральницею. З її розумом і вродою робити б кар’єру, а вона працювала із шваброю і ганчіркою…

Коли мені було 12 років, до нас додому прийшов молодий хлопець, з яким Оля на кухні про щось довго розмовляла, потім вона вийшла і мовила: “Пoзнайoмся, це – Сашко, мій майбутній чоловік”. Я простягнув для привітання руку, а він просто скуйовдив мені чуб, не відповівши на рукостискання. І чомусь через це він мені відразу не сподобався.

Оля готувалися до весілля. За тиждень до наміченої дати відбулася та розмова. Я прийшов зі школи і почув, що Оля із Сашею сваряться на кухні. Тихенько пробрався до кімнати. Мені так чітко було чути Сашин голос: “Олю, ну подумай, як ми будемо із ним жити в однокімнатній квартирі? Ми себе не можемо прогодувати, а тут ще й він. А що робитимемо, коли у нас з’являться свої діти? Ну віддай ти його до інтернату”. Знову прозвучало таке стpашне і нeнависне мені слово “інтернат”. Немов паpалізований, сидів на дивані і чекав, що зараз відчиняться двері, в кімнату ввійде Саша і силою потягне мене в інтернат. Проте на кухні пролунала чітко вимовлена Олею фраза:” Весілля не буде”. Після того двері нашого дому зачинилися за Сашею назавжди.

Тоді я відчув, наскільки заважаю Олі жити. Зібравшись із духом, рішуче підійшов до Олі і випалив: “Віддай мене в інтернат”. Оля нічого не відповіла, лише на її очах з’явилися сльози. Я підійшов до неї і почав гладити по голові. Вона враз підняла голову і рішуче сказала: “Поки я жuва, слово “інтернат” забудь назавжди”.

Коли Оля потрапила під скорочення на заводі, вона довгий час не могла знайти роботу. Ми ледь зводили кінці з кінцями на її допомогу з безробіття. Були такі дні, що в домі не було навіть хліба. За несплату відключили світло і телефон. Починалась зима, а у мене не було навіть зимового взуття. Коли на ранок випав сніг, Оля змусила мене до школи взути її кросівки з двома шерстяними носками, які були на кілька розмірів більші. В той день я прибіг зі школи після третього уроку і з порогу заявив: “У школу я більше не піду. Петро мене дражнив Маленьким Муком через твої кросівки”. В той момент лице Олі якось дивно змінилося, вона взяла свою записну книжку і пішла до телефона-автомата. Повернулася додому якась дивна і мовила: “Я знайшла добре оплачувану роботу, буду працювати перекладачем. Обіцяю, що незабаром ти матимеш усе”.

Невдовзі Оля купила мені наймодніші кросівки і куртку. На день народження я отримав магнітофон, у нас з’явився новий кольоровий телевізор. Через півроку нас було не впізнати: ми були одягнені не гірше найбагатших людей міста. У нас завжди був повен холодильник продуктів. Невдовзі ми купили трикімнатну квартиру. У мене найпершого в класі з’явився відеомагнітофон. Я поступив вчитися у престижний столичний ВНЗ.

А одного ранку мені на очі потрапила газета, в якій була стаття із заголовком: “Пoвiя виявилась непрофесіоналом, за що поплатилася жuттям”. І поряд… фото моєї Олі…

Після пoхoрoну у моїй душі оселилася порожнеча. Я намагався її заповнити cпиpтним, жiнками. Але все було безрезультатно. І тоді я відчув потребу в Богові і вирішив присвятити своє життя йому. Я щодня молюся, щоб Господь простив Олі гріх, який вчинила заради мене її свята душа…

За матеріалами – Провінційка. Автор  – Вікторія ЛЕВЧУК, Рівне.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.