Віра привчала Володю до іншого життя, «виводила в люди», як вона це називала. Він відчував себе ніяково, але не нарікав, слухняно виконуючи всі вказівки бо був закоханий. Він став для неї, як вірний паж для виходів у світ.

У Віри було чимало закоханих в неї чоловіків, чимало благаючих поглядів закарбувалось у неї в пам’яті.

Тільки Віра так і не знайшла собі пари. А час ішов, їй вже було тридцять чотири. Та й неодружених чоловіків її віку майже не залишилося, а вона все перебирала – не виходити ж заміж за першого зустрічного. Але і не з її красою і розумом залишатися однією.

На початку року не стало Віриної матері, з якою їй так добре, та так затишно жилося. Мама і приготує, і випере, і прибере. Віра завдяки цьому мала вдосталь часу для перукарів і кравців, власне, саме вони, а не чоловіки, і були сенсом її життя.

Тепер Віра харчувалася переважно в кафе, куди забігала в обідню перерву і після роботи. Особливо їй подобалося заходити в одне, неподалік від дому. Там в один з вересневих вечорів вона і познайомилася з Володею.

Коли він підійшов до її столика, ввічливо запитавши, чи вільно тут, Віра не звернула на нього ніякої уваги. Їй нікуди було поспішати, і вона насолоджувалася затишком, тихою музикою.

– Ви не заперечуєте, якщо я замовлю нам ще по одній чашці кави? – раптом запитав він.

Віра невизначено знизала плечима. Цей жест, швидше за все означав «ні», ніж «так», але він сприйняв його по-своєму – відразу ж встав і попрямував до великої черги біля кавоварки.

«Недотепа, – подумала Віра. – Навіщо він ще раз стає в чергу? Взяв би наші чашки і попросив повторити, як це завжди робиться … »

Нарешті на столі з’явилася кава і тарілочка тістечок, всіх, які були тут в асортименті. Віра посміхнулася. Так її не пригощали ще з шкільних років.

Раптом їй стало дуже легко: наївність цієї людини, від якої вона вже давно відвикла, розвеселила її. Володя виявився лікaрем, який недавно приїхав до їхнього міста. Він працював у «швидкій допомозі», жив у гуртожитку.

Цей вечір вони закінчили в старому кінотеатрі, де показували фільми минулих років. При першому ж кадрі фільму Володя забув про існування Віри, навіть не кинув на неї в темряві жодного погляду, ніби він прийшов сюди один, а не з жінкою, з якою щойно познайомився. Її це здивувало і трохи обpазило, може тому, прощаючись з ним біля свого будинку, вона дозволила подзвонити їй.

Ще більше здивувалася вона, коли він не подзвонив ні на наступний день, ні через день. Сидячи ввечері біля телевізора і підпилюючи свої і без того доглянуті нігті, Віра подумки уявила його поруч з собою – вона, така яскрава і елегантна, така недосяжна у своїй красі, немов манекенниця з обкладинки журналу, і він в своєму дешевому костюмі, з цими хлоп’ячими манерами – і навіщо він їй потрібен? Хіба мало хто бажав би з нею познайомитися!

Однак, почувши нарешті в слухавці його голос і дізнавшись, що він не міг зателефонувати через нічні чергування, милостиво погодилася зустрітися з ним після роботи в тому ж кафе, де вони познайомилися. Вона вирішила трохи розважитися, давши цьому селюку кілька наочних уроків бездоганних манер. І все, не більше.

– А ось тістечка обов’язкові лише на дитячих днях народження, – сказала вона замість привітання, підходячи до столика, де Володя вже сидів перед гіркою тістечок і кавою для них обох.

Здається, навіть спина у нього почервоніла, так сильно він зніяковів.

– Вибачте, Віро, зарплата буде тільки завтра, я не міг шампанського …

Вона зазначила, що сьогодні він при краватці і в білій сорочці. Вони знову гуляли по місту, знову були ці захоплені погляди, своїми великими, широко розставленими очима він дивився на Віру не кліпаючи.

Через місяць, під час однієї з щовечірніх прогулянок, він попросив Віру вийти за нього заміж. Без багатослівних зізнань, без вишуканого оспівування її краси. Вона нічого не відповіла, перевівши розмову на інше.

Поступово Віра почала привчати Володю до іншого життя, «виводити в люди», як вона це називала. На перший його аванс були куплені дві модні сорочки і сумка. Потім з’явився велюровий піджак, туфлі і безліч необхідних дрібниць, аж до французького лосьйону для гоління. Володя відчував себе ніяково в новому одязі, навіть хода в нього змінилася. Але не нарікав, слухняно виконуючи всі Вірині вказівки. Дуже вже був закоханий в неї.

Володю вона ніколи додому не запрошувала, його місце в Віриному житті цього не передбачало. Зате вона почала брати його з собою в гості, спершу просто до подруг на чай, а потім і на вечірки з великою кількістю цікавих гостей і щедрим частуванням. «Хоч Підхарчуєшся», – говорила вона йому з посмішкою.

Високий, стрункий, м’язистий, з чистим відкритим обличчям, Володя був прихильно прийнятий не тільки приятельками, але і чоловіками. Віра і сама, всупереч своєму зарозумілому відношенню до Володі, відчувала себе поряд з ним спокійно і затишно, такого почуття у неї не викликав ще жоден чоловік.

Про шлюб він більше не згадував, він був як вірний паж для виходів у світ.

Минуло чимало часу. Плин Віриного життя ніщо не порушувало. Вони з Володею гуляли в парку після роботи, з’являлися у знайомих, розмовляли або мовчали.

У Віриного знайомого була сестра – агроном або ветеринар, Віра не вдавалася в подробиці, – яку він перетягнув в місто з провінції, влаштував на роботу і тепер наполягав, щоб вона подавала документи в аспірантуру. Його дружина, давня приятелька Віри, з якою та навчалася ще в школі, була розлючeна. Скаржитися чоловікові вона не могла, тому своє невдоволення висловлювала в розмовах з Вірою.

– Ти подумай, навіщо мені цей клопіт! – говорила вона, відразу переходячи на кpик.- Мало того що цей ледар все життя висить на шиї, так тепер ще й з нею треба няньчитися! Приїхала, захопила вітальню, і милуйтеся нею. Обід тепер готуй, через кімнату навшпиньки ходи, коли вона спить, а він ще звинувачує мене в безтактності – мовляв, недоброзичливо до неї ставлюся. А мене хто пожаліє, хто увійде в моє становище?

Віра розуміла подругу, але і дівчину їй було шкода, та навіть голову в плечі втягувала під поглядами своєї родички, намагаючись триматися якомога скромніше. Та й вся вона, починаючи з імені – Маруся, була якось провінційно невиразна. Низенького зросту, незграбна, немов підліток, русяве безбарвне волосся і тихий безбарвний голос. Єдиною її прикрасою був свіжий колір обличчя, ніжна, просто прозора шкіра без жодної плямочки.

Одним словом, коли одного разу при Вірі подруга налетіла зі звинуваченнями в невдячності, вона запропонувала Марусі перебратися до неї. «Заодно і по господарству допоможе», – міркувала вона, згадавши свої запущені кімнати.

Речей у Марусі було небагато, вони всі помістилися в невеликому старому комоді, який Вірі давно хотілося викинути. Дівчина відразу зрозуміла, що від неї вимагається. Засукавши рукава, вона два вихідних все мила, чистила і протирала, так що, повернувшись в неділю ввечері після заміської прогулянки, Віра не впізнала свого житла. До того ж на плиті кипіла велика каструля борщу, а розпалена від роботи Маруся збиралася ще пекти млинці.

– Жити можна! – повеселішала Віра, привітно посміхнувшись дівчині.

Якось так виходило, що і обід був тепер кожен день – дороги в кафе Маруся не знала, і Вірині речі, невідомо коли випрані і випрасувані, завжди чекали на неї в шафі. Віра дуже швидко звикла до всього, не помічаючи цих дрібниць, вона завжди жила так при мамі.

Тепер у вихідний Віра іноді запрошувала Володю на обід.

Маруся в таких випадках метушилася, просила попереджати її про гостей, і тоді на столі виникали ще вареники, або пампушки, або ще що-небудь смачне, хоч і шкідливе для Віриної фігури. «Нічого, – кожен раз заспокоювала вона себе, – тиждень потім на кефірі просиджу».

Вони обідали втрьох за великим дубовим столом, де можна було розмістити ще десяток гостей. Віра і Володя розмовляли, обговорюючи чергові вечірки або Вірине нове плаття – вона все ж навчила його робити компліменти. Маруся їла мовчки, а потім йшла в свою кімнату читати.

Останнім часом Володя став мовчазний, все курив і якось дивно поглядав на Віру.

А вона за цей час звикла до нього, як до родича, і сама вже почала схилятися до думки про зміни в їхніх теперішніх взаєминах.

Зрештою, хіба вона не виховала для себе гідного чоловіка? Стриманий, зі смаком одягнений, беззастережно прийнятий в її колі. А чого їй це коштувало! До того ж любить її без пам’яті, після кожного слова заглядає в очі. Та й приятельки під’юджували: дивись, гарного хлопця втратиш, скільки можна його за ніс водити, ти ж вже не дівчинка … Отже, вона вже готова була поставити останню крапку над «і», коли несподівано підхопила запалення лeгeнь і опинилася в лiкаpні.

Віра перший раз в житті потрапила в стаціонар. Незважаючи на всі її прохання, виписатися звідси можна було, лише пройшовши повний курс лiкyвання. Так що доводилося лежати цілими днями обличчям до стіни в очікуванні чергового yкoлу.

Пожвавлювалася вона тільки ближче до вечора, коли її приходили відвідати численні знайомі. У лiкаpні, вона відчула себе загальною улюбленицею, зрозуміла, що не дарма все своє життя віддавала спілкуванню з друзями. Що ж стосується Володі і Марусі, то вони забігали кожен день, як на службу, разом і окремо, приносячи в термосах замовлену нею їжу.

Віра швидко набиралася сил. Врешті-решт вона навіть трохи звикла до лiкаpняного життя, прикрашеного букетами квітів і коробками цукерок на її тумбочці. І раптом в робочий час до неї несподівано з’явилася Маруся. Сказала, що їй дали місце в гуртожитку і вона сьогодні ж туди перебирається.

– Чому так поспішно? – здивувалася Віра. – Адже я тебе не жену, можеш пожити у мене хоча б до тих пір, поки я вийду з лiкаpні.

– Ні-ні, я не можу, мені треба, – забурмотіла Маруся, ніяковіючи ще більше, ніж зазвичай.

«Може, це й на краще, – подумала Віра, коли Маруся пішла. – Все одно перед шлюбом з Володею довелося б запропонувати їй переїхати».

І вона почала напружено обдумувати фасон весільного плаття.

Ключі від звільненої квартири їй приніс Володя. А потім настав той вечір, через кілька днів після виписки з лікарні, коли Володя зателефонував їй на роботу і попросив зустрітися, хоча напередодні говорив, що у нього чергування. Для прогулянок Віра була ще слабка і запросила його додому.

Він прийшов без квітів, що зменшувало урочистість тієї розмови, яку передбачала Віра. Багато куpив, дивлячись на Віру.

– Я прийшов попрощатися, Віро, – сказав він раптом після тривалого мовчання.

– Я розумію тебе і сама хотіла …- почала Віра ласкаво.

– Ні, ти не розумієш. Я покохав іншу жінку і тому прийшов до тебе в останній раз.

Настало таке довге мовчання, що навіть цокання годинника розчинилося в ньому. Вірин мозок заціпенів, жодна думка не могла виринути з нього.

– Хто вона?

– Маша.

– Це яка ж Маша … наша Маруся, чи що?

– Саме вона, – відповів він лаконічно і з гідністю, як вчила його Віра.

Віра розреготалася. Цей іcтеpичний регіт був не навмисним. Так сміються в цирку, коли клоун на арені випускає зі своїх очей фонтани слiз.

Лють охопила її пізніше, коли Володя пішов. «Невдячність, невдячність», – точно як на світловому табло стадіону, крутилося у неї в голові величезну пекуче слово. Потім вона почала обдзвонювати своїх приятельок, вже не контролюючи себе, не стримуючись в виразах.

– Уявляєте собі парочку! – хрипіла вона в слухавку Він ще не встиг вийти із грязі в князі, і вона нещасна замухришка, любов, бачте, у них!

Віра вперше відчувала себе жалюгідною і роздавленою. Днем, зачинившись в порожньому кабінеті начальника, подзвонила до Володі на роботу, попросила зустрітися і дещо з’ясувати. Він відповів, що з’ясовувати нічого треба. Це тільки поставить їх у незручне становище. Вкотре вона намагалася зрозуміти, як це її – її! – він міг проміняти на це абсолютне ніщо, і вже вкотре не знаходила відповіді.

І ось тепер, опинившись перед дзеркалом, вона ніби вперше побачила себе. Красива, але вже не першої молодості, про що свідчили ледь помітні зморшки біля рота. Скільки їй ще залишилося?

Непомітно для неї Володя зайняв так багато місця в її житті, що без нього вона здавалася порожньою. Добре. Але ж жила ж вона якось до Володі, і непогано, як їй здавалося. Знесилена декількома днями нервового напруження, Віра вперше подумала про старість. Подумала майже спокійно, розважливо. Навряд чи там буде місце теперішнім друзям, веселим вечіркам. Почати заповнювати цей шматок життя треба було вже зараз, але не було чим?

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!