Я розраховувала побачити милу, лагідну стареньку з ополоником в одній руці і з домашнім пирогом в іншій. Але реальність сильно відрізнялася від очікуваного. Людмила Василівна, розкривши нам з Борисом двері, виглядала як мінімум англійською королевою

Щоб справити на потенційну свекруху гарне враження, я вирядилася, як радила одягатися Леді Ді: закрита блузка ( “свекрухи не люблять глибоких вирізів”) і довгу спідницю (щоб збирати “жіночу енергію”).

Вдома під невдоволені вигуки мами “чого добиваєшся, думаєш, пироги твої оцінять і заміж візьмуть?” я спекла шарлотку. Не йти ж в гості з порожніми руками, правильно?

І потім, дуже хотілося, щоб Борис відразу оцінив мою хазяйновитість і побачив у мені справжню берегиню домашнього затишку. До того ж я дійсно непогана господиня: ось, шарлотку вмію пекти. І макарони по-флотськи у мене смачнезні виходять.

Взагалі, мені здається, я Борису подобаюся: він щохвилини говорить мені компліменти, часто дзвонить. Ось, з мамою знайомити веде. Хіба це не ознака серйозних намірів чоловіка?!

Тому, можливо, я дуже скоро розпрощаюсь зі статусом дівчини, що засиділася у наречених!

Я розраховувала побачити милу, лагідну стареньку з ополоником в одній руці і з домашнім пирогом в іншій. Але реальність сильно відрізнялася від очікуваного.

Людмила Василівна, розкривши нам з Борисом двері, виглядала як мінімум англійською королевою: пряма спина, горда посадка голови, на якій була споруджена хитромудра висока зачіска з безліччю шпильок і парою кучериків, що недбало вибивалися із загальної маси. На обличчі – легкий макіяж: бежеві тіні, очі підведені коричневою тушшю, на щоках легкий рум’янець.

– Добрий вечір, проходьте, будь ласка! – без натяку на посмішку заявила вона, холодно, – Борю, ти стежиш за часом? Уже чверть на сьому! Ти змусив чекати мене добрих п’ятнадцять хвилин!

– Ну, пробач, мамулечко! – Борис чмокнув маму в щоку і посунув мене вперед, – Знайомтеся: це Людмила Василівна, найкраща мама у світі, а це моя Аліса в країні чудес. Правда, вона неймовірна?

– Вітаю! – пискнула я, простягаючи шарлотку, – Це Вам пиріжок до чаю!

Людмила Василівна втупилася на згорток так, немов я простягнула їй на долоні НЕ ароматну шарлотку, а здохлого таргана. Потім, прийшовши до тями, взяла пиріг і мовчки оглянула мене з ніг до голови.

Мені стало ніяково. Поруч з її елегантним синім платтям мій наряд здавався дешевою ганчірочкою. До того ж я тільки що помітила, як з моєї спідниці стирчить довга нитка. І лак у мене на трьох нігтях полупився. А у Людмили Василівни був бездоганний манікюр: білі гладкі руки, які явно не знали важкої фізичної роботи, з ретельно відполірованими нігтями, вкритими бежевим лаком.

– Ну, ходімо до їдальні, що ж ми тут на порозі тупцюємо! – розрядив обстановку Борис, і, підштовхуючи мене в спину, повів по довгому коридору.

З першого погляду було зрозуміло, що тут живуть люди іншого штибу. У квартирі пахло достатком і розкішшю – тут явно ніхто не виживає на шість тисяч гривень. І не працював все життя на заводі, щоб прогодувати єдину дочку, і не робив заначки від чоловіка-випивохи…

У вітальні, яка обула за сумісництвом їдальнею, панувала богемна обстановка: яскраві оксамитові канапки гармоніювали з контрастними шторами, в круглій, як акваріум, вазі стояли жовті тюльпани, на полицях старовинної шафи – купа товстих томів в красивих обкладинках, на стінах – картини, що більше нагадують перші малюнки дитини.

З побоюванням я присіла за сервірований стіл і з острахом помітила, що неподалік білосніжної тарілки лежать шість приборів: по парі виделок, ножів і ложок. До того ж стояли ще два келихи. Мамо рідна!

Людмила Василівна тим часом почала розливати суп з красивою витонченою спинкою. Мою шарлотку вона недбало поставила на тумбочку поруч з кріслом. Розмовляла з Борисом і робила вигляд, що мене в природі не існує.

Напевно, ось ця велика ложка – для першого. Так, тепер потрібно примудритися їсти так, щоб ніхто не помітив мій облуплений лак на нігтях.

Я потягнулася за хлібом в кошичку і, задумавшись, відкусила і почала жувати. За столом повисло напружене мовчання.

– Алісо, Ви, мабуть, не в курсі, що за етикетом хліб відламують руками, а не кусають, немов портові вантажники? – ласкаво поцікавилася Людмила Василівна, опустивши окуляри.

– Оййй, так, вибачте, у Вас тут стільки всього, що я … Так, звичайно, вибачте, – я поклала хліб, з сумом думаючи про те, що вдома мама варить до вечері сосиски. Які можна їсти просто з пательні, запиваючи гарячим чаєм.

– Борисе, можна тебе на хвилинку? – сухо сказала Людмила Василівна, виходячи з кімнати.

– Алісо, вибач, я зараз! Все добре, просто мама… не дуже добре себе почуває! – Борис погладив мене по руці і поспішно вийшов слідом за матір’ю.

– Ти кого привів, Борисе? – долинув до мене голос Людмили Василівни, – Де ти її відкопав? Я прекрасно розумію твою любов до сірих, бідних і знедоленим, але ЦЯ – вже перебір! Подумай, що сказав би твій покійний батько! До речі, ким вона працює?!

Борис щось говорив пошепки – нічого не було чутно. Я сиділа, розмірковуючи, що робити: піти, гордо карбуючи крок або продовжувати сидіти і робити вигляд, що нічого не чула?

Хоча не почути було неможливо! Оце я влипла!

Автор – Aйша Iдрісова.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!