– Я скажу тобі, Ганю, чого прийшла. Оце, віриш, три години переверталася в постелі, а заснути не можу. Товчу себе з боку на бік, а сон не йде. Вже кладу ту подушку на голову, і сяк, і так вкладаюся під неї, а сон не йде. І я зрозуміла чого, Ганю: бо не знала, як ти ся почуваєш. Залишила тебе слабенькою

Ярина зростом невеличка. Але в роботі прудка, як ластівка. Скільки себе пам’ятаю, завжди бачилася мені як не з серпом, то із сапою. Або з решетом серед подвір’я – віяла молочені фасульки чи кoноплі… Якщо зранку допомагала Парасці, то під обід бігла до Митра, а там до Василя, Михайла… Хотіла усім догодити.

Рідко хто називав її Яриною. Усі – Дьордіїха. Особливо по cмерті чоловіка. Дьордій повернувся з вiйни перекалiченим. І худий, мовби сухотами палений. Місяць-другий ще потримався, а на третій той стоклятий метал таки зупинив його сеpце. Дьордіїха плакала, голосила, бо не хотіла бути вдовицею. Але то вже від неї не залежало.

Сум свій жінка губила серед людей. Не обминала і нашої хати. Грушечок принесе, рум’янку свіженького або й свіжих яєць…

– Дьордіїхо, – непокоїлася мама, – ви так тяжко наробилися, то відпочили б… Украйте для себе хоч трошки вільної годинки. Нема кращого маєтку, ніж здоpов’я.

Дьордіїха голосиста, як та курка, що яйце знесла.

– Сусідонько-любонько, – вона кладе усю свою добрість перед мамою. – Багато спати – то вже слабувати.

Мама встає з лави й горне до себе Дьордіїху. Очі в неї повні сліз. Від радості.

– Для мене, Дьордіїхо, ви як сестра. То, напевне, від Бога, що маю таку сусідку.

А та у щирості своїй утішено похитує головою. Солодість душі її найбільше виповідають очі. Погляд завжди мала чистий, як серпневе небо. Дьордіїха усіх любила. Бувало, прижену з поля корову, а вона уже подає голос з-за плоту:

– Бачу, Фіалка йде поперед тебе, як пава. На два боки пишна, якбись подушки nїй поприв’язував. Дьордіїшин голос повеселілий кидає на серце радість. А далі квапить мене: – Заженеш Фіалку та й приходь до нас. Я борщу смачнеенького зварила. То борше приходь і попоїж з Михайликом, бо мамка твоя на роботі.

– Тітко Ярино, – не просто кажу, а прошу: – Мама там мені залишила. То дома й поїм.

– Е, ще будеш нагрівати, – своєю лагідністю ніби бере за руку, аби не впирався. – У мене уже все теплееньке… Гай, не барися. Бо йду наливати…

У Дьордіїхи борщик завжди був з фасульками. А ще в ньому картопелька, бурячок, морква, цибулька, петрушечка, кріп, четвертинка довгоносого перчика… І обов’язково до цього додавала ще й яйце… А біля хліба клала кілька зубчиків часнику. Молоденького…

Хата її – маленька, на заячий скік. Але земля витинькувана, стіни біленькі, мов молоком вибілені. На підвіконні, за сволоком – свіженький рум’янок, м’ята, календула, любисток… І васильчик. Сидимо з Михайлом, якби не в хаті, а посеред зеленого городчика. Смакуємо борщик, як царську їду. Добре він нам
іде.

– Ану я вам ще доллю, – припрошує Дьордіїха. – Бо бачу, що мисочки вам дала маленькі. А ви в мене вже – ого-го! – які козаки. То треба по дві і повненькі. Абисьте силу козацьку мали.

Ми їмо, як з голодного краю. А у тітки Ярини рот не закривається. До цієї їди ще й приспівує:

Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися,
На чужину з України
Брати розійшлися…

До однієї пісні вона в’язала іншу. Знала співанок більше, ніж тих барабольок вродило в неї на городі. Пам’ять мала добру. То й переспівувала їх від світа-потопу. Чи то жартувала, чи правду казала: “На кожний прожитий день маю одну співанку”. Навіть хвалилася, що той відлік бере від маминих грудей і від колиски.

Чого тільки в її чутливому серці не було: жура за змарнованими молодими літами, які минули в наймах; тривога днів війни, з якої виглядала Дьордія; і cмерть чоловіка, бо все спадало на її руки; і страшний голод у сорок сьомому, коли до баняка юшки розтирала по три-чотири квасольки, аби мала оця потравка
хоч якийсь смак; і оте дармове колгоспне життя, що вимотало її жили до краю…

Багато, ой багато життєвих уроків подала нам Дьордіїха за свій зболений-переболений вік. Але один з них найпам’ятніший. Бо він якось тоді враз висвітлив усю її душу, усю щирість її серця, усю порядність прожитих нею днів.

… То було десь посеред ночі. Але ми з мамою не спали. Дочікувалися тата. У полі обмолочували хліб. Паровик крутив молотарки, що ті аж задихалися. Під вікнами почулась чиясь хода. А потім у шибку: тук-тук, тук-тук…

– Ганю, ти спиш? – це була Дьордіїха.

– Та ні, ще не сплю. Чекаю свого, – мама зводиться з печі.

– То відчини, – голос Дьордіїхи як завжди лагідний.

– А я двері ще й не зачиняла, – сміється мама. – То прошу, сусідо, до хати. – І вже до мене: “Чи не біда яка сталася, що так пізненько Дьордіїха не спить?..”

– І я не сплю, і вам спати не даю, – сміється Дьордіїха уже з порога. – А то вже йде до того, що когути кукурікати будуть.

– А то чи буде когут піяти, чи ні, а день буде, – мама й собі жартує. Але й питає обачно: – Що ся стало, Дьордіїхо, що так пізненько прийшли?..

– А ви й не вгадаєте, – вона, перш ніж сісти на лаву, іде до ліжка і куйовдить мій чуб. – А ти, малий шибенику, чого ще не спиш?

– Тата чекаю.

Мама знову:

– Дьордіїхо, то кажіть, що ся стало, бо вже по дванадцятій, – вона не приховує своєї тривоги.

– А як ти себе почуваєш, сусідо? – тітка Ярина пильненько дивиться у вічі мами. – Жолудок уже не мучить?

– Слава Богу, попустило. Чай із кропу п’ю вже другий день, то ніби на світ народилася.

– Дякувати Богу, що так, – поквапом каже Дьордіїха. – А ти мені простиш, що вчора тебе не провідала? – вона рукою горне до себе маму. – Ой, прости… Бо, ади, пішла до Міська, до Параски… То й день у них пропав. Переночувала. Та й зайшла по дорозі до Василя. А там діти пообсідали мене, як бджоли вічко, та й: “Не йдіть ще. Не йдіть”. То побула трохи з ними, в городі помогла… Так що ніч вхопила мене за руки у Василя. Заледве оце прийшла додому. Та й вклалася на подушки. Думаю, хай відійду від тої роботи, бо в голові якби хто веретено крутив.

– Йой, Дьордіїхо, та й то треба було зворохобити себе серед ночі і оце прийти? – мама тривожиться, гладить загоріле лице тітки Ярини. – Чи, може, сусідо, щось у вас болить? Кажіть.

Дьордіїха від роботи зігнута, як серп, опирається ліктями на край стола. І дивиться пильно-пильно на маму:

– Я скажу тобі, Ганю, чого прийшла. Оце, віриш, три години переверталася в постелі, а заснути не можу. Товчу себе з боку на бік, а сон не йде. Вже кладу ту подушку на голову, і сяк, і так вкладаюся під неї, а сон не йде. І я зрозуміла чого, Ганю: бо не знала, як ти ся почуваєш. Залишила тебе слабенькою, – Дьордіїха плаче, але сльози не витирає. Мо’ їх і не помічає? – Оце лежу, а мені в голові хтось говорить: “То чого мучишся? Піди, провідай її”. Оце, сусідо, й прийшла. І легше стало мені. Бо знаю тепер, що тобі попустило… Гай, то я вже йду, – вона поправляє хустку і в’яже її кінцями назад.

– То ви й не вечеряли, Дьордіїхо? – бідкається мама. – А я пампушків насмажила з повидлом, та й маю кислячок холодненький. Почастую вас. Абись на голодний жолудок спати не лягали, – щиро припрошує. – Ви мені, Дьордіїхо, як рідна.

І бесіда в хаті тривала ще довго, аж поки тато не прийшов. А потім удвох із мамою пішли проводжати Дьордіїху додому. Хоч хвіртка до її хати – через пліт.

… Ще не раз я вертався подумки до тієї ночі. І слово честі: була б моя воля, я поставив би й сьогодні пам’ятник посеред нашого села людській чуйності з поставою милої, доброї Дьордіїхи. І не тільки
в одному моєму селі. Аби всі знали: бідність честі не відбирає.

Автор – Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ, Чернівці.

За матеріалами – Українське Слово.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook