— Забираєш? – Олена встала з ліжка і пішла на зятя з таким обличчям, що той почав відступати. – Ти їм хто? Де ти був усі ці роки? Втік? Та ти хоч пам’ятаєш, як їх звуть! Знаєш хоч щось про те, як доглядати молодшого? Геть, – ревіла на ввесь дім, аж люди позбігались, – геть звідси. Вона через тебе, через те, що ти тоді утік на той світ так рано пішла

— Бабусю, а почитай нам казочку про хоробре оленятко, – просили онуки, – Ми не будемо плакати сьогодні, чесно-чесно!

Двоє онучат дивились на Олену великими сповненими надії очима. Оте їхнє “бабусю” завше веселило її. Їй лишень сорок, а донька, як і вона рано заміж вийшла і ось. У сорок має двох онуків.

— А ти Дмитрику он уже сльози втираєш. Далось вам оте оленко? Знову, коли мисливці маму його забиратимуть, ви плакатимете. А давайте про левеня і черепаху сьогодні?

Але малі були невблаганні, і Оленка знову читала про хоробре оленя, яке втратило матір і саменьке виживало в лісі.

— І хто такі казки дітям пише? – мовила втираючи сльозу, – Нащо їм знати про те, який світ несправедливий? Вони ж діти.

На кухні сиділа знову вся в сльозах її дочка.

— Мамо, – говорила схлипуючи, – скоро старшого до школи збирати. А де взяти скільки грошей. Я сьогодні за останні хлібу купила.

Так, вони жили бідно! Олена підзаробляла де і, як могла, але усі кошти ішли на постійні реабілітації для молодшого онука. Її дочка не могла працювати. Розлади дитини потребували щоденної, щохвилинної присутності матері. Постійні масажі і вправи. Басейн і спеціальне взуття. Всього й не перерахуєш, а коштів обмаль. Вони навчились виживати і бачити в своєму житті лишень хороше, але інколи, ось так, на котрусь із них накочує могутньою хвилею відчай. Тоді вони плачуть удвох обійнявшись на кухні. А вже на ранок з новими силами боролись за життя. Ось і сьогодні так.

О сьомій ранку Оленка прокинулась від різкого окрику. Блідий мов стіна семирічний старший онук стояв поруч і говорив, щось геть не зрозуміле:

— Мама, вона не ворушиться. Я її буджу а вона, якась не така.

У засвіти Оленчину дочку проводжало багато людей. Приїхав навіть колишній чоловік. Не дивлячись в очі Олені поцілував дітей і поклав одну єдину гвоздичку колишній дружині.

— Донечко, – гукала Олена, – ти ж подивись скільки людей зійшлось. Дітки плачуть. На кого ж ти нас лишила? Ось поглянь, – тицяла навіщось повні жмені зім’ятих купюр, – поглянь, як багато люди знесли тих папірців. Вистачить і на реабілітацію і на те, аби зібрати онука до школи. Вставай доню!

Все, як у тумані. Отямилась десь аж під вечір. За плече торкав колишній зять.

— Речі, зберіть мені речі.

— Які, – крізь туман мовила Олена, – тут твого нічогісінько немає.

— Речі хлопчиків. Я їх забираю додому.

— Забираєш? – Олена встала з ліжка і пішла на зятя з таким обличчям, що той налякано почав відступати. – Ти їм хто? Де ти був усі ці роки? Втік? Та ти хоч пам’ятаєш, як їх звуть! Знаєш хоч щось про те, як доглядати молодшого? Геть, – ревіла на ввесь дім, аж люди позбігались, – геть звідси. Вона через тебе, через те, що ти тоді утік на той світ так рано пішла. Молода, а сказали, серце не камінь. Не витримало.

Олену тримало четверо родичів. Зять утік.

Уже наступного дня за порадою подруги Олена звернулась у службу опіки, аби оформити усі необхідні документи і стати законним опікуном онуків. Але тут її чекало розчарування.

— У них є батько, – сказала співчутливо жінка, – він і є єдиним опікуном. Якщо відмовиться, приходьте. А можливо і не згадає про них. Тоді уже інша справа буде.

∗ ∗ ∗

У малесенькій кімнатці схлипувало двоє хлопчаків. Ніч, єдиний час коли вони могли дати волю почуттям. Вдень, за ними уважно стежила баба Таня.

— Не підходь до тієї шафи, не чіпай, не ставай туди, не говори так, не стій тут.

Це все що малі чули щодня. Якісь чужі тьоті і дяді забрали їх з їхнього дому  і привезли чомусь сюди. Вони плакали і благали залишити їх із бабусею Оленкою, але дорослі не чули. Тато того ж вечора кудись зник і приїздив лиш зрідка. А баба Таня їх не любила – вони відчували.

— Нічого, братику, нічого, – казав старший голублячи найменшого, – Ми з тобою двоє хоробрих оленят, які заблукали у лісі. Ось побачиш – ми виживемо. І повернемось у наш дім. Ми зможемо!

Ця історія не вигадка. Хлопчики уже дорослі парубки і повернулись до своєї рідної бабусі Оленки. Але хто поверне цим дітям загублене дитинство?

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено!

Головне фото – firestock.