– Заміж я вийшла скоріше для того, щоб менше думати про тебе. Нас з чоловіком зв’язувала більше дружба, ніж любов, – Іванка зітхнула. – Чекала я на тебе ще п’ять років. Думала, приїдеш по мене…

Вони зустрілись, двадцять років потому. Він дивився на неї й не вірив своїм очам.

Іванка майже не змінилася. Така ж довга густа коса, виразний погляд з-під чорних вій, струнка постава.

– Привіт, Михайле, – першою порушила тишу вона. – А ти й не змінився за ці роки. Хіба що посивів трохи.

За матеріалами – “Є”.

„Дивно, навіть зараз наші думки однакові”, – подумав Михайло.

– Роки невпинно мчать, Іванко, змінюється наша зовнішність. А може, й душа…

Вона пильно вдивлялася в його очі, такі рідні колись. А тепер?

…Іванка з Михайлом знали одне одного з дитинства. Хоча малими не дуже спілкувалися, адже Михайло був старшим на чотири роки, а як це було тоді помітно! Почали дружити, коли Іванка закінчила школу, й вступила до того ж вузу, де навчався Михайло. Зав’язалася дружба, яка з часом переросла у кохання. У день Іванчиного двадцятиріччя Михайло запропонував одружитися. Дівчина погодилася, але вирішили почекати, поки вона закінчить навчання.

Тоді життя здавалося для закоханих безмежним.

Закінчувався останній рік навчання Іванки у вузі. Вже готувались до весілля. І тут – перша серйозна сварка. Вирішили, що то через переживання перед весіллям. Та не встигли помиритись, як знову посварилися.

Посварившись в черговий раз і отримавши диплом, Іванка поїхала додому, навіть не попрощавшись з коханим. Михайло залишився у місті.

– Через що ми тоді посварились, Іванко? – запитав Михайло, намагаючись зловити її задумливий погляд.

– Як давно то було… – вона замовкла, поринувши у спогади. – Тепер і не згадаєш.

Знову вони, навіть через скільки років, думали про одне і те ж: згадували юність.

Спершу Іванка дуже ображалась на Михайла, думала, що ніколи його не пробачить (за що тільки – вже і згадати поготів). Та час ішов, закохане серце відтануло, а Михайло не з’являвся у селі. А що він? Хлопець теж не хотів робити перший крок, навіть коли почуття образи минуло.

– Як часто в юності ми робимо вчинки, які з погляду зрілості здаються не те що смішними, а безглуздими, – промовив Михайло.

– Та час назад не повернеш і вчинків не зміниш.

”На жаль, не зміниш”, – подумки погодився з Іванкою Михайло. Посварившись через якусь дрібницю, вони загубили найцінніше в цьому житті. Вони втратили щастя.

Михайло запропонував допомогти Іванці понести її речі, й вони, не поспішаючи, попрямували сільською дорогою. Поки йшли від зупинки, на якій зустрілися, до їхнього села, Іванка розповіла, що, так і не дочекавшись Михайла, поїхала в інше місто до тітки. Там влаштувалась на роботу, через деякий час познайомилась з чоловіком, з яким одружилась.

– Заміж я вийшла скоріше для того, щоб менше думати про тебе. Нас з чоловіком зв’язувала більше дружба, ніж любов, – Іванка зітхнула. – Чекала я на тебе ще п’ять років. Думала, приїдеш по мене…

– Адресу я твою дізнався, але… Щось стримувало мене, певно, гординя не дозволяла зробити перший крок.

Ох, Іванко, Іванко, – він зупинився і міцно обійняв її. Так вони й стояли кілька хвилин, а потім вона продовжила свою розповідь.

Довго у них з чоловіком не було дітей. Певно, Бог наказував Іванку за те, що не вберегла своє кохання. Та коли на світ з’явився син, назвала його Михайлом. Чоловік навіть не запитував чому. Напевно, про щось здогадувався. А кілька років тому чоловіка не стало.

– Чи була я щаслива всі ці роки? – ніби сама себе запитала Іванка. – Зовні, мабуть, виглядала щасливою. Та серце боліло від втраченої і нерозтраченої любові…

Михайла життя теж не тішило. До цього часу він так і не одружився.

– Зустрічався з багатьма жінками, та жодна не допомогла мені забути тебе. В кожній я намагався знайти щось схоже на тебе, але марно. І ось доля подарувала нам оцю зустріч.

Цього дня Іванка поїхала провідати стареньких батьків. Михайло ж, який за останні двадцять років був у рідному селі лише двічі, чомусь саме сьогодні вирішив провідати родичів, які давно кликали в гості.

Спочатку Іванка з Михайлом навіть не повірили, що побачили одне одного. Зустрітись через двадцять довгих років!

Михайло взяв Іванку за руку і ніжно поцілував її долоню. Десь за селом загриміло. Певно, буде гроза. Та Іванку й Михайла дощ не лякав. Він обійняв її за плечі. Обох мучила спрага кохання, яку не могли втамувати ці довгі роки розлуки. Вони були спраглі за любов’ю.

Дві рідні душі, нарешті, зустрілися, щоб уже ніколи не розлучатися.

Авто р – Марина СІДАШ.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!