– Ну й Манька, ну й хитрюга! Завела мене в свої хороми, а там хіба що пташиного молока не вистачає. Я їй все про тебе натякаю, а вона мені показує на стелю: отут має бути невеличка антикварна люстра. Вона таку в одному магазині бачила й записує мені на листочку адресу, де цей магазин знаходиться

Микола Гнатович, зайшовши до хати, пошпурив в один бік шапку, в інший – пальто і, не роззуваючись, побрів на кухню. Дістав з холодильника чвертку гоpiлки, наповнив чаpку й одним духом вихилив. Дружина із роззявленим ротом мовчки слідкувала за цим, бо вперше за час сімейного життя бачила, як той собі наливає.

Ледве видавила із себе:

– Микольцю, щось сталося?

Чолов’яга тяжко зітхнувши, жалівся:

– Олечко, сьогодні шеф на килим викликав. Спочатку подякував за роботу, наголосив, що я найкращий бухгалтер в установі, а тоді, мов грім серед ясного неба – йдіть на пенсію! Мовляв, будете газетку на дивані читати, фільми дивитися, з онуками бавитися!

– А чому саме тебе відправляє? З вини Тетяни Кіндратівни розтрата вийшла, а ти, виходить, крайній? Вона не тямить у бухгалтерії, а карають інших? Ото б і сиділа вдома з дітьми, поки не навчиться працювати як слід, – заторохтіла жінка.

– Вона ж йому кума, тому я й виявився крайнім. Мені догану, а їй грамоту та премію, – роздратовано відповів Гнатович.

Став перед дзеркалом, повертаючись на різні боки й демонструючи свою струнку підтягнуту статуру, ремствував:

– Олечко, ну який із мене пенсіонер? Я ще чоловік хоч куди! Повний сили та енергії! Жодної сивої волосинки не маю! Читаю без окулярів! Ну куди мені до тих тoвстих, немiчних дідуганів, які у парку днями дмуть пuво й гепають у доміно? Як квартальний звіт зробить, то Микола Гнатович, як річний – теж Микола Гнатович, а тепер виходить, став непотрібний.

Дружина прикрикнула на нього:

– Годі скиглити! Оце думаю… може, керівникові грошенят у конверті підсунути чи який презент? Може, він передумає?

– Я натякав! Та й слухати не хоче! От якби через його дружину Марію Пилипівну. На службі подейкують, що вона ним крутить, мов собака хвостом. Навіть дає вказівки, кого на роботу брати, а кого – ні. Перебирає працівниками, мов тасує карти в колоді. Оцей їй подобається, а цей – не дуже. Щоб влаштуватися до нашої установи, йдуть спочатку до неї «на поклон».

Дружина зареготала:

– Ой тримайте мене, бо впаду! Ви тільки послухайте – Марія Пилипівна! Вона ж із мого села! Її Манькою-злюкою звали, така лиха та непривітна, в неї й парубків не було, поки родичі з майбутнім чоловіком не пoзнайoмили. А як чоловік став начальником, то вона уже Марія Пилипівна! Недавно бачила її: голову задерла, землі під собою не чує, пре, як тaнк, розштовхуючи всіх.

Микола аж розцвів:

– Серденько, все-все вдома робитиму! І зарплатню до копієчки віддаватиму, сходи до неї, благай, щоб мене залишили на роботі!

Дружина заходилася шукати в телефонній книжці номер землячки й вже через хвилину помчала до тієї додому. Невдовзі повернулась весела й задоволена:

– Ну й Манька, ну й хитрюга! Завела мене в свої хороми, а там хіба що пташиного молока не вистачає. Я їй все про тебе натякаю, а вона мені показує на стелю: отут має бути невеличка антикварна люстра. Вона таку в одному магазині бачила й записує мені на листочку адресу, де цей магазин знаходиться.

Микола схопив платіжну картку й усі свої гроші із заначки, ключі від машини:

– Треба хутчіше, щоб сьогодні ж і відвезти, бо ще передумає!

Невдовзі поверталися автівкою додому. Микола був у захваті.

– А шеф, виявляється, в курсі. Обоє зустріли, мов рідного, запрошували на чай, але я відмовився. Що ти там шукаєш?

– Та пакет! Поки ти люстру купував, я у магазин навпроти зганяла. Купила для нашого собаки нашийник від бліх, блок туалетного паперу, пару тpусів для тебе, шампунь від лупи, ще дещо… Та ось він – на підлозі. Ой лишенько… це ж люстра!

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!