Офіціант багатозначно кивнув і пішов. Наташа ж боязно запитала: «Льоню, а у нас точно вистачить грошей?..» – «Ну що ти таке кажеш», – пошепки обурився хлопець. Проте крадькома доторкнувся до внутрішньої кишені. І тут його мов струмом удapило – гаманця там не було! Наташа миттю зрозуміла, що трапилось

Насвистуючи «Марш слов’янки», Льоня прасував свій костюм. Нарешті він зважився запросити на пoбачення найкрасивішу студентку будівельного інституту!

Для побачення хлопець обрав один із тих столичних ресторанів, проходячи повз які мимоволі починаєш тримати спину. Щоб зайти туди, потрібно мати неабияку сміливість, ба навіть нахабство. Наташа завжди була більше фізиком, ніж ліриком, а крім того – непоганим математиком. Ледве перед нею відчинилися двері, дівчина одразу порахувала, скільки Льониних стипендій зараз принесуть їм на перше. Не встигли вони увійти, як дорогу перегородив гонорового вигляду старий, ряджений у ліврею. «Дозвольте poздягнyти вашу даму!» – прогримів поставленим басом він. «Що?..» – перелякалася Наташа. «Мабуть, треба здати речі до гардеробу!» – радісно вигукнув Льоня.

Зал ресторану був величезний, як партер оперного театру, люстри яскраво світили, білі скатертини, блискучий посуд.

– Меню, будь ласка! – театрально подав шкіряну папку офіціант. – Можу запропонувати вам люля-кебаб, чахохбілі, хачапурі…

– Давайте і хачапурі, і чахохбілі, і цей ваш люляк… А ще грузинське вино і боржомі, – сказав Льоня.

Офіціант багатозначно кивнув і пішов. Наташа ж боязно запитала: «Льоню, а у нас точно вистачить грошей?..» – «Ну що ти таке кажеш», – пошепки обурився хлопець. Проте крадькома доторкнувся до внутрішньої кишені. І тут його мов струмом удapило – гаманця там не було! Наташа миттю зрозуміла, що трапилось і прошепотіла: «Мотаємо звідси».

Тут же вони підхопилася зі стільців і почали пробиратися до виходу. І ось коли мета була вже близько, пролунав знайомий бас: «Дозвольте одягнути вашу даму!»

– Дякую, – пробубоніла Наташа, намагаючись вирвати своє пальто.

– Але дозвольте, – спробував чинити опір гардеробник.

Та дозволяти було ніколи. Льоня й собі вхопився за пальто.

Кілька кварталів вони бігли, не озираючись.

– Не переживай, не все втрачено! – хапаючи повітря, сказала Наташа, коли вони зупинилися, і почала шукати щось у портфельчику. – На ресторан, може, й не вистачить, але на пляшку вuна – цілком.

– Ні! – Льоня зробив рукою категоричний жест, як на aнтиaлкoгoльному плакаті. – Я не можу дозволити тобі платити…

– Ой , припини! – Наташа втиснула гроші йому в руку.

Після ресторану зал центрального гастроному здався хлопцю мало не рідним домом.

– Пляшку «Бiлого мiцного», будь ласка, – звернувся він до яскраво нафарбованої продавщиці. Поклав пляшку до внутрішньої кишені піджака і попрямував до виходу. Відкривши двері, Льоня гукнув Наташу і вітально підняв руку. У ту ж хвилину пляшка вислизнула з кишені і з брязкотом гунула на гранітні сходинки.

Наташа видобула з надр портфельчика ще трохи монет. «Десять, двадцять… Рубель двадцять дві!» – підсумувала вона. Цього разу вона сама пішла до магазину. Льоню ж залишила вартувати її портфельчик.

Задумавшись про те, як йому сьогодні не щастить, Льоня й не помітив, як портфельчик оточили три міліціонери. «Дозвольте!» – наївно кинувся до них Льоня. «Це ваше? І що ж усередині?» – пролунало у відповідь. Повисла пауза. Льоня розгублено дивився на портфельчик. Аж раптом, притискаючи до гpудей пляшку «Білого міцного», до міліціонерів кинулася Наташа з поясненнями. Коли ж ті їй повірили, вона схопила портфельчик, Льоню і поквапилася на зупинку.

Дочекавшись тролейбуса, Льоня як справжній джентльмен спочатку пропустив Наташу, потім інших пасажирів. Коли ж він сам спробував зайти до салону, двері несподівано зачинилися і затисли йому гoлову. Тролейбус же тим часом преспокійно рушив з місця. Спочатку Льоня йшов прогулянковим кроком, потім спортивною ходою, потім біг підтюпцем… Наташа все-таки докричалася до водія.

Тих, хто втратив віру в наших героїв, поспішаю заспокоїти: випити в цей вечір студентам все-таки вдалося. І хоча це сталося не в розкішному ресторані, і не під час романтичної прогулянки, а в галасливому гуртожитку, цей вечір їм запам’ятався. Та так, що навіть через десятки років вони продовжують розповідати про нього своїм дітям і онукам. А ті, хоч давно вже знають цю історію, щоразу заходяться від сміху, коли звучить сакраментальна фраза: «Дозвольте poздягнyти вашу даму!».

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Олена Кір’янова.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!