Олена ледве дочекалася кінця робочого дня. Бігла додому, аж упріла. Ніяк не могла придумати, що одягнути, що смачне приготувати. Вдома швидко зробила салат, насмажила відбивних, одягла облягаючі штанці, кофтинку з викотом. Гість на поріг, а вона уся така усміхнена, ласкава

Чутка про те, що Сергія Васильовича залишила дружина, була як вuбух бoмби. Новину обговорювали в усіх деталях, бо чоловік працював в установі з десяток років, тож усі добре знали його дружину, яку вважали якщо й не зразковою, то порядною жінкою. До Олени новина дійшла лише в кінці дня. Настрій відразу поліпшився, відкинула всі справи, підмалювала перед маленьким дзеркальцем губи, підправила пінцетом брови, намацала в сумці пиріжок та двоє яблучок (те, що не встигла доїсти в обідню перерву), підійшла до сусіднього столика, за яким сидів Сергій:

– Сумний сидиш, мабуть, голодний, ось скуштуй – сама пекла!

Той і не глянув на їжу:

– Гоpе в мене, мабуть, чула. Апетиту зовсім немає.

– Хіба ж це гоpе? Ти ще досить молодий та здоpовий. Можеш створити нову сім’ю.

Сказала й відразу пожалкувала про сказане, бо в колективі було кілька неодружених дівчат, значно молодших від неї. Подумала: «Це ж тепер мої конкурентки! Сергій стає дуже перспективним женихом, кожна із шкури лізтиме, щоб звернув на неї увагу».

Ніби у воду дивилася. Вже через кілька днів жіночки почали з’являтися на роботу старанно підфарбовані, із новими зачісками, ошатно одягнені, час від часу пропонували Сергійові Васильовичу то тістечко, то бутерброд, то фрукти. Олена не знаходила собі місця:

– Налетіли на чоловіка, мов мухи на мед, не втoвпишся!

Підійшла ніби по роботі, а між іншим додала:

– Не змогла вчора навіть новини в Інтернеті подивитись, бо щось із розеткою сталося. Когось стороннього не хочу у дім пускати. Чула, ти таке вмієш ремонтувати.

Той аж розцвів:

– Та я все своїми руками вдома зробив! Увечері підскочу, знайду час.

Олена ледве дочекалася кінця робочого дня. Бігла додому, аж упріла. Ніяк не могла придумати, що одягнути, що смачне приготувати. Вдома швидко зробила салат, насмажила відбивних, одягла облягаючі штанці, кофтинку з викотом. Гість на поріг, а вона уся така усміхнена, ласкава:

– Може, повечеряємо, маю пляшечку вuна, – сказала тихо.

– Ні, спочатку справи, показуй розетку.

Після ремонту посмакували вuном, кожен розповів про своє, наболіле. Олена жалкувала, що вчасно не одружилася й тепер сама-самісінька, Сергій зітхав, згадуючи колишню:

– Пішла, то й нехай. Однак жалкую я за нею. Але що ж робити? Мабуть, буду шукати іншу. Мені оце якби…

Не встиг закінчити, бо саме в цей момент у веранду хтось увійшов. Олена пожалкувала, що не зачинила двері на ключ:

– Тетяно, ти?

Сергій Васильович схопився із свого місця, подаючи руку гості:

– А я десь бачив цю молодичку!

Тетяна, бликнувши на розгнівану сусідку, зрозуміла, що зайшла невчасно:

– Мене там чекають, зайду пізніше.

Олена підвелася, щоб зачинити двері на ключ, роздратовано пояснювала:

– Сусідка, інколи спілкуємося. Так на чому ми зупинилися? Щось хотів запропонувати…

Сергій розглядав у вікно двір, до якого зайшла Тетяна:

– Отаку хату має! Ще й автівка у дворі. Це до неї у магазин мене кум приводив, а я, дуpний, утік. Піду запитаю, може, потрібна допомога? – зазбирався.

Олена подумки продовжувала: «Знімає у сусідів кімнатку, працює прибиральницею у магазині, приходила позичити двадцятку до зарплатні. Але нехай іде лoпух. Нащо мені такий?»

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.