Світлана не раз кликала Сергія на допомогу – сіно допомогти заготувати, картоплю з городу перевезти, чи ще щось зробити, де була потрібна чоловіча сила. А коли Сергій попросив її стати йому дружиною, Світлана розгубилася – він молодший на сім років, та й в хаті у неї купа дітей

Життєві історії

Світлана не раз кликала Сергія на допомогу – сіно допомогти заготувати, картоплю з городу перевезти, чи ще щось зробити, де була потрібна чоловіча сила. А коли Сергій попросив її стати йому дружиною, Світлана розгубилася – він молодший на сім років, та й в хаті у неї купа дітей

Життя Світлани не було схожим на казку, вона багато перетерпіла і пережила, перш, ніж знайшла жіноче щастя. При цьому ніколи не нарікала на долю, от вона і подарувала жінці і чоловіка, і цілу хату дітей в придачу.

Дівчина народилася в мальовничому поліському селі. Жила з матір’ю, бо батька свого вона не знала. Коли Світланці виповнилося сім років, мати вийшла заміж, а доньку відправила до бабусі. Жили удвох на невелику бабусину пенсію. Гроші від мами надходили дуже рідко. Щоб підтримати стареньку, Світлана влітку ходила в поле, збирала волошки, ромашки, робила з них букети і продавала на базарі. За матеріалами

– Це був мій перший бізнес, – пригадує тепер. – За відро квітів могла вторгувати кілька рублів. Ми з бабусею жили економно, відкладали по копійці, аби назбирати на новий дах, бо хата протікала. Я навіть сама у 15 років шукала майстрів, щоб нам його поремонтували. І хоча бабуся лише біля печі порядкувала, а я за всім іншим дивилася, проте коли її не стало, зрозуміла, що втратила найріднішу людину.

***

Вже після восьмого класу Світлана пішла вчитися в профтехучилище, але не працювала за спеціальністю – невдовзі комбінат закрився. Тоді в місті дівчина зустріла свою першу любов. Думала, повернеться хлопець з армії – одружаться. Та Максима забрали служити в Афганістан, звідки він не повернувся. Світлана довго не могла отямитися після цієї втрати. Коли трохи відійшла від втрати, познайомилася з Андрієм, за якого й вийшла заміж. Уже з ним переїхала у село. Незважаючи не те, що життя з Андрієм не складалося – той любив заглядати у чарку, народила чотирьох дітей. Допився до того, що почав з хати усе виносити. І хоча у господарці було дві корови, кінь, багато птиці, але Світлана виперла Андрія геть, бо від такого чоловіка користі було мало.

***

– Щоб якось вижити з дітьми, заробляла конем у людей. А ще приймала молоко. А потім вирішила в селі магазин відкрити, а тепер такі самі маю ще й у сусідніх, – розповідає Світлана. – Дві доньки вже заміжні, дякувати Богу, у них все добре. Син вчиться в університеті. А найменша Софійка школярка. І ось ця дрібнота ще (показує надвір, де бігає дітвора – авт.). Софійка їздить у музичну школу. Просить купити їй піаніно (уже відклала гроші і замовила його). А ще плачу вчительці, щоб додатково займалася з нею англійською мовою – бачу, що має нахил до іноземних мов. Тепер такі часи, що це у житті може згодитися.

– А чому вирішила ще й чужих дітей взяти у сім’ю? Це ж який клопіт, – зі здивуванням запитую Світлану?

– Дітей дуже люблю, тому й народжувала. Старші вже виросли, залишилися із Софійкою самі. І ось три роки тому гостювала у родичів в сусідній області. Там дізналася, що мій двоюрідний брат дійшов до того, що його позбавили батьківських прав. А дружини його давно нема на цьому світі. Мені тих діток, а їх троє, так стало шкода: ну, кому вони у дитбудинку потрібні, хто їх пригорне до себе? Вмовила родичів розшукати дітвору. Та виявилося, що їх уже в Україні нема – усиновила якась сім’я з-за кордону.

Ось тоді й вирішила взяти дітей з дитбудинку, але щоб це були рідні брати і сестри. Знайшлися такі в одному соціально-реабілітаційному центрі: найстаршій Оксані вісім років, Степанкові – шість, Денискові – чотири, Катрусі – три, а дворічний Петрик був ще у будинку дитини. Коли вони мені розказують, як жили з матір’ю, не можу стримати сліз. Не хочу про це і згадувати.

***

Грошей тоді було мало, допомогли місцеві бізнесмени. Та жінка ніколи не падала духом, а просто працювала. До цих дітей ставиться як до рідних.

– Картоплі садимо 60 соток, багато овочів вирощуємо, – розказує про свої будні багатодітна мама. – Зрозуміло, що важко було. Це тепер, коли у нас є Сергій, я геройка і можу ось так з вами розслабитися.

Він родом із сусіднього району. У нашому селі проживає його бабуся. Приїхав доглянути її, бо старенька не хотіла нікуди рушати зі своєї хати. Щоб мати якусь копійку, Сергій наймався до людей. Світлана теж не раз кликала його: сіно допомогти заготувати, картоплю з городу перевезти, меблі привезти чи ще щось зробити, де була потрібна чоловіча сила. Роботящий, непитущий – він фактично з жінки грошей не брав, шкодуючи малечу, яку вона виховувала. Сергій зрозумів, що Світлана має любляче серце, добру душу, а головне – небайдужа до чужої біди. І він освідчився їй у коханні, попросивши стати йому дружиною.

– Чесно кажучи, я геть розгубилася і перелякалася. Ну, по-перше, він молодший за мене на сім років. По-друге, в хаті купа дітей. Так що я відмовила, але Сергій виявився ще й наполегливим, – сміється Світлана. – І я вийшла за нього заміж. Він такий добрий та люблячий чоловік і тато, що й подумати не могла. Діти за ним аж пищать. Коли потрапила в лікарню, все було на чоловікові. Тепер мені не дає нічого важкого робити. Зараз відкладаємо гроші, щоб купити машину, бо дітей треба у школу та садочок возити. І хоча цих дітей маю доглянути до 18 років, але вони мені і потім рідними будуть, тож треба думати, як кожного у світ випустити. Та із Сергієм мені взагалі уже нічого не страшно…

Довгою і непростою була дорога Світлани до щастя, але вона таки зуміла і сама стати щасливою, і зробити інших людей щасливішими…

Олеся ХАРЧУК

Фото ілюстративне – pravotnoshenia.info.