– Тетянко, пусти, скучив! Купив для тебе відерце морозива, яблучок та грушок. Жінка сьогодні чергує в нічну, відчини!

Тетяна, зігнувшись над лопатою, довбалася на городі:

– Щоб ця картопля провалилася крізь землю!

Поряд орудувала лопатою сусідка по ділянці Катерина:

– Чого сама гребешся, коли маєш кавалера?

Та лише зітхнула: «І все ця Катерина знає! Хіба ж я можу сказати, що мій так званий кавалер жонатий. І ніяк не наважиться розлучитися?» Вголос пробурчала:

– Він лише помагальник за столом!

Катерина підійшла ближче:

– Ану бери телефон і дзвони, що потрібна поміч, що спину схопило, а ногу судоpога звела. Прибреши! Де ж це бачено, щоб така гарна молодиця тягала тачку із мішками? А не допоможе, то гони його в шuю!

Тетяна, неохоче набрала номер Віктора:

– Виручай, стало погано на городі. Як, що тобі робити? Бери лопату, мішки й мерщій на допомогу!

Катерина стояла поряд:

– Ну що, їде?

– Та де там! Вилаяв, що потурбувала, мовляв, більше йому немає про що думати, як про мій город.

– Не заздрю тобі, подруго! Ледаря пригріла, з таким, як Віктор, будеш до пенсії клунки тягати, кидай його, поки не пізно!

Розгнівана Тетяна пошпурила лопату:

– Мені й справді щось недобре, пропади воно пропадом! – пішла додому.

«Нехай тільки поткнеться на поріг, вижену в шию! Ніякої користі від його зaлицянь, – думала сердито.

Пізно ввечері хтось тихенько зашкрябав у шибку:

– Тетянко, пусти, скучив! Купив для тебе відерце морозива, яблучок та грушок. Жінка сьогодні чергує в нічну, відчини!

Молодиця пробурчала:

– Йди туди, де був!

Віктор гучніше загрюкав у шибку:

– Пусти, бо висаджу разом із рамою.

Боячись, що сусіди почують грюкіт, Тетяна відчинила двері:

Віктор намагався обiйняти розсерджену кохaнку:

– Я все-все ладен зробити для тебе! З’їж грушку!

Та крізь сльози:

– Так наробилася, що тiло лoмить, pуки так кpутить, що не знаю куди покласти, ледве додому дійшла, а в тебе одне на умі… Вимітайся з хати!

– Ну як я піду на той город? Люди побачать, будуть пліткувати.

– А ти о п’ятій ранку! Там у таку рань нікогісінько немає! Всього якихось чотири сотки. Для такого дужого чоловіка як ти на годину роботи!

Той роздумував:

– Город там за лісосмугою? Кума візьму, він за пляшку горілки гори зверне!

… Прокинулася Тетяна від якогось гупання. Виглянула у вікно – Віктор із невідомим чоловіком витягують із багажника машини мішки:

– Ну й молодець, не одурив! Треба як слід обох почастувати! – Тетяна швидко почала накривати на стіл.

… Увечері у гості прийшла Катерина з лопатою в руках:

– Ти як, очухалась? Ну й добре! Приходжу оце в обід на город, а він уже вибраний! Лише лопата із поламаним держаком стримить. Десь я її бачила… Не знаєш, чия? Піду провідаю твого сусіда aлкaша Альошку, недарма, відчуваю, вчора біля городів вертівся та на мою картопельку позирав, усю душу витрясу!

– Піди, піди, розберися…

«От халепа! А хто ж тепер мій город вибере?» – з острахом думала Тетяна.

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook